Розділ 30

Ранок вожатих розпочався зі зборів, на яких Галина Андріївна детально розповіла про план на майбутню зміну та нагадала правила поведінки в таборі, на випадок, якщо хтось забув. Крім змагань і конкурсів, запровадили день самоврядування, коли перший загін призначається вожатими; дорослі в цей час можуть відпочити, лише іноді контролюючи роботу підлітків. У другу зміну комісії не очікується, а ось батьківський день, звичайно ж, буде.

Діана з Алісою бродили табором, оцінюючи чистоту місцевості та справність гойдалок. Прийом нової зміни вимагав ретельнішої підготовки, тому навіть у такі дні їм нудьгувати не доводилося. Перевіривши більшу частину території, дівчата зазирнули за невисокі будиночки з рівним дахом, що були завжди зачинені. Вони використовувалися як склад: там зберігалося непотрібне барахло. Доволі безлюдне місце, і просто так повз нього ніхто проходити не буде, тому кожну свою гулянку компанія "цих" проводила саме там.

Чужим сюди заборонено, але в день прибирання це правило автоматично скасовується. Двоє вожатих зі сміттєвим пакетом у руках вилізли з кущів і застигли за деревом.

За будиночками побачили Вадима та Інгрід, що сиділи на великих каменях і розмовляли. На вигляд – нічого незвичного, а потім вони обійнялися: надто довго і міцно для просто вожатого і дитини. Тоді ж помітили, як Вадим дістав щось із кишені й простягнув Інгрід.

– Не зрозуміла, – прошепотіла Діана.

– Я теж.

За хвилину ці двоє розійшлися, а вожаті так і стояли, не наважуючись продовжити прибирання. Варто було зробити крок і обернутися, як на них налетів Вадим.

– Попалися! – різко видав він, чим налякав їх. Дівчата скрикнули від несподіванки. – Стежите?

– У нас прибирання, а ти ухиляєшся від обов'язків, – злобно нагадала Діана.

– Я Галинці шафу тягав із першого поверху, на цьому моя робота закінчена, – він розвів руками.

– Так, гаразд, – перервала Аліса. – Що у вас за спілкування з Інгрід? Чому ви сюди збігаєте... ми чогось не знаємо?

Вадим опустив очі й, відкинувши темне волосся, почухав потилицю.

– Можливо, – через деякий час відповів він. – Вона моя сестра. Зведена. А ви вже надумали собі...

Здавалося б, усе вирішилося, але Алісу не покидало дивне відчуття.

– Зведена ж? Тобто зовсім не рідна?

– Тільки от не треба цього, – насупився він. – Свою хвору фантазію при собі тримайте. А вона моя сестра, я її знаю з дитинства. Зрозуміло?

– Чому про це раніше ніхто не знав? – дивувалася Діана.

– Вона в загоні вашого Діми та чорної... Христини, – для них стало традицією забувати чиєсь ім'я. – Непотрібна інформація.

Така недовіра розчарувала Діану, і вона вмить спалахнула.

– Ти реально думав, що до Інгрід погано ставитимуться, тільки тому, що вона твоя сестра? Такої ви думки про нас?! Серйозно? – вона підходила до нього дедалі ближче. – А от мені, навпаки, здавалося, що дехто з вас хороші вожаті. Я б залишила вам свою дитину. Наприклад. І не подумала б, що хтось почне судити про неї, знаючи мене.

– Ти – можливо, а решта? – допитувався він. – На той момент я вас не знав і не міг бути впевненим у кожному.

Гнів Діани вщух.

– А ваші? Вони знають?

– Знають, – процідив Вадим. – Буду вдячний, якщо ви не будете це ні з ким обговорювати.

– Якщо так просиш, – Аліса знизала плечима. – Це взагалі не наша справа.

Незабаром дівчата продовжили прибирання. Коли виносили сміття до баків, розташованих біля центрального виходу, телефон Діани завібрував. Телефонувала мама і просила вийти за ворота. Сюрприз їй влаштували.

Витираючи руки об старі джинси, Діана одразу ж рушила до залізних дверей, які так вчасно відчинив сторож. Вона прискорювала крок, побачивши за поворотом маму й сестру: обидві в червоних довгих сарафанах, модних босоніжках і рожевим педикюром.

Діана кинулася їм в обійми. Не знала, за ким вона сумувала більше, тому обіймала двох одночасно і все не могла відпустити. Чекала їх ще на батьківський день, але маму, як найціннішого робітника, відпустили з роботи тільки зараз.

– Ой, а погарнішала як! І засмагла! – мама роздивлялася доньку з усіх боків.

– Ми всього місяць не бачилися, – Діана крокувала до бесідки, де вони проводили кожну їхню зустріч. – А ось Софія справді виросла.

Діану і в шкільні роки дивувало, наскільки швидко її однокласники набирають у зрості за три місяці канікул. Тепер із такими ж думками вона поглядала на сестру.

– Як у вас справи? – Діана спостерігала за мамою, що копошилася в пакеті.

– Я не буду переходити в іншу школу, – відповіла Софія. – Ту вчительку звільнили.

– Це добре, – усміхнулася вона. – Що переходити не будеш. Ну і що звільнили...

– А мені зарплату підвищили, – додала мама.

Все своє життя Зінаїда Станіславівна працювала в стоматології: починала асистентом, а, набравшись досвіду, стала лікарем у приватній клініці. Діані часто доводилося слухати про важкі випадки пацієнтів, і з кожною такою історією чищення зубів ставало дедалі ретельнішим. Мама вміє налякати.