Розділ 26

Після ланчу, коли сонце сховалося за хмарами, усі загони малювали на асфальті малюнки та залишали свої імена. Зовсім скоро вони поїдуть, а пам'ять про них існуватиме до наступної зміни.

Поки малеча орудувала різноколірною крейдою, сидячи навпочіпки, а вожаті зафарбовували за ними прогалини, Галина Андріївна зупинилася посеред площі з невеликим нагадуванням.

– Покарання після вчорашнього я влаштовувати не буду, – крізь щасливий гул дітлахів вона продовжила: – Але щоб ніякої зубної пасти на ваших обличчях я не бачила. Зрозуміло вам? Це може бути небезпечно.

Діти неохоче кивали. Половина цей план з самого приїзду виношувала, а потім якась авторитетна людина змогла залізти в їхні голови та все зіпсувати.

– Малюйте фломастерами, вони безпечні, – тихо пожартував Вадим. Для тих, хто почув, його ідея здалася дуже спокусливою.

Діти написали свої імена, хто як міг, і втекли грати в м'яч, а двоє вожатих четвертого загону сиділи й домальовували губку Боба, від якого розліталися дитячі імена.

– Ти якась розгублена останніми днями, – зауважила Аліса, продовжуючи вимальовувати крейдою на асфальті. – Все добре?

– Не зовсім, – Діана струснула головою, намагаючись прибрати темне пасмо волосся, що вибилося з пучка. – Мені здається, якщо я ні з ким не поділюся, то вибухну, – її рухи сповільнилися. – Ми з Дімою випадково поцілувалися. На його день народження.

– О боже, – видихнула подруга. – Це ж круто? Або... ні, – тут вона і зовсім заплуталася.

– Не знаю, ми ж друзі, – знизала плечима Діана. – Ми жодного разу не заговорили про це. Напевно, він узагалі забув. А мені це спокою не дає. Не знаю, чи потрібно таке обговорювати, може, краще забути...

– Тут я не порадник, – розмірковувала Аліса. – Мене вже більше року ніхто не цілував.

– Це тому, що ти за Ріком сохнеш і інших не бачиш, – вона понизила голос до шепоту, щоб діти за десять метрів від них нічого не почули.

– Але неможливо змусити себе полюбити хорошу людину. Доведеться страждати за якимось покидьком, тільки тому, що так вирішило серце, – Аліса ляснула себе по грудях. – І нічого я не сохну. Напевно, у мене це вже проходить.

Діана кивнула.

– Сподіваюся. Бо я втомилася тобі на мізки капати. Не люблю цих двох, але як пара вони класні, – вона знайшла очима Ріка з Агатою, що допомагали своєму загону писати імена. – Як два лиходії, що завжди ходять разом. Приклад не наведу, бо вони унікальні. Але якщо Рік знайде іншу, я розчаруюся в ньому остаточно і перестану вірити в кохання.

– Поговоримо про інше? – встряла Аліса. – Краще вже про Діму. Як так вийшло? Класно цілується?

– Піди перевір, – засміялася Діана.

Погода тільки погіршувалася: за прогнозами обіцяли дощ, але, на щастя, він так і не почався, тож творіння дітей на асфальті не постраждали. Натомість сильний вітер ледве не валив дерева, тому дискотеку довелося скасувати.

Майже весь вечір діти просиділи в кімнатах із телефонами. Перший загін був тільки щасливий, що їх не турбуватимуть, бо вночі планувалася грандіозна гулянка.

Не покликали тільки Інгрід. А вона б і не пішла, тому що остання така тусовка погано для неї закінчилася, та й після концерту дівчата ще сильніше розлютилися. Не бажаючи визнавати провину, вони знайшли, на кого все перекинути і як виправдати власну дурість.

Інгрід переверталася на ліжку й не могла заснути. Невдовзі почулася гучна музика й неприємний сміх Варі, що прогнав залишки сну.

Закриваючи вуха подушкою, Інгрід змусила себе почекати п'ять хвилин, потім ще десять, але від їхніх криків починала боліти голова. Вона взяла телефон і написала в чат, щоб не шуміли. Такими темпами на їхні крики зберуться вожаті й точно скасують останню дискотеку.

За стіною Інгрід знову почула сміх, а крики стали голоснішими. Немов на зло галасували й показували, як їм весело. А потім її викинули з бесіди. Адмін видалив. Альбіна.

Інгрід уткнулася носом у подушку і завила. Вона не змогла начхати на думку інших, змиритися з ігнором і їхньою відразою. Це поглинало всі її думки. Хоча на лохушку Інгрід не була схожа: вона вважала себе гарною дівчиною, на неї задивлялися хлопці. Щоправда, далеко не заходило – щось їх відштовхувало. Можливо, невпевненість. Або просто Варя завжди була поруч і бризкала отрутою, обриваючи будь-які зв'язки. Знати напевно Інгрід не могла, бо до цього спілкувалася тільки з людьми зі своєї школи. Але Варя і тут зробила свій внесок – сюди свою ненависть привезла.

Інгрід схопила телефон і відкрила переписку з найкращою людиною в її житті. Вони ніколи не бачилися, не чули голосу один одного, не спілкувалися по відео, тільки переписувалися. Адже кілька років тому пообіцяли, що назавжди залишаться лише друзями по переписці.

Вони познайомилися в коментарях під якимось постом, що належав до класичної літератури. Почали сперечатися, кидаючи один в одного факти, які підтверджували власну правоту, і півночі не могли заспокоїтися. Потім і зовсім у приватні повідомлення перейшли.

Інгрід висловлювала, що класична література, яку вчили в школі, була важлива, і там є над чим подумати. Вона наводила як приклад безліч творів. А потім цей нестерпний хлопець заткнув її двома назвами. Він попросив знайти сенс у стрибках під поїзд і в різанині бабусь. На це Інгрід нічого було відповісти, тож довелося погодитися, що таке не для школярів.