Розділ 25

Інгрід повернулася в кімнату на тихій годині, але й словом не обмовилася про те, що сталося. Хотілося побути на самоті; гірше не буде, то яка різниця, де вона ходить?

У другій половині дня на неї чекала неприємна зустріч у кабінеті директорки. Йшла немов на страту, їм же не поясниш, як замкнуті простори впливають на психіку деяких. Починаєш задихатися, сльози ллються струмками, насилу тримаєш себе в руках, а потім повільно божеволієш, уявивши, що до тебе підкрадається смерть. Травма з дитинства: після того, як бабуся випадково закрила Інгрід у літній кухні на цілий день, з'явилася нова фобія.

Стоячи біля кватирки, Інгрід благала себе протриматися ще трохи: скоро про неї згадають, її знайдуть і випустять. Вона ж ведуча – про неї просто не можуть забути.

Вадим прибіг на середині концерту, відчинив її, намагався заспокоїти та питав, у чому справа, але Інгрід просто втекла. Вона не могла нічого пояснити: в його обіймах почувалася немов у ланцюгах, а їй хотілося свободи.

З кабінету директорки як ошпарена вискочила Ксенія Олегівна. Мчала сходами, нічого не помічаючи – напевно, їй уже добряче пройшлися по мізках.

Інгрід відчинила двері й крім Галини Андріївни також помітила двох своїх вожатих. Їм дісталося не менше за те, що нібито не встежили.

– Інгрід, люба, ти де була весь виступ? – привітно почала Галина Андріївна. Проте надовго її не вистачило. – Не хочеш виступати, так і скажи! Але ж ні, замість цього треба збігати й підставляти весь табір, а я на тебе понадіялася...

Інгрід опустила голову.

– Що ти мовчиш?! Навчайся відповідати за свої вчинки!

– Послухайте, Галино Андріївно! – втрутилася Христина. – Ви взагалі чули, що в них сталося? Її закрили в кімнаті, вона не винна.

– Ви не встежили.

– Не встежили. Карайте нас.

– За дітьми краще стежте, – вона встала з царського крісла і, розминаючи пальці, пройшлася кабінетом.

– А ви – за сином, – кинув Діма. – Подейкують, це його рук справа.

– Мій Ярослав такого не витворить, – відмовлялася директорка. Злість почала вщухати, варто було почути про свого сина. – А покарання я вам придумаю. І тобі, Інгрід, зокрема. Радійте, що у вас Ксенія Олегівна, як запасний варіант була, а то виставила б вас на сцену і крутіться, як хочете, але щоб комісія задоволена залишилася.

– Ми могли просто покликати їх пити пи... – Діма вчасно замовк. При директорці жарт міг би спрацювати, але при дітях такого собі дозволяти не можна.

Вони втрьох вийшли на вулицю. Дорогою Діма не переставав думати про те, яка Галинка нестерпна жінка, а Христина сподівалася непомітно випитати в Інгрід якомога більше, але та все відмовчувалася, не бажаючи нікого підставляти. Та й свою провину в цьому відчувала. Адже за ними, як за старшим загоном, не було такого тотального контролю: всі цілком могли самі зібратися і прийти до сцени. Їх, звісно ж, перераховували – все було продумано заздалегідь, але Інгрід затрималася, забувши про час, і тим самим підставила всіх.

Вони повернулися до бесідки, де вже стояли Вадим із Ксенією Олегівною та розмовляли з дітьми.

– Ось і пропажа знайшлася, – зі звинуваченням у голосі почала Ксенія. Жінка вона була приємна, але після лекцій керівництва ще довго оговтуватиметься. – А ми розбиратися прийшли, бо ніхто не може зникнути просто так.

– Мій сенс життя може, – тихо бурчав Ярослав, сидячи між дівчат.

У відповідь на його жарт лише махнули рукою.

– Її зачинили у власній кімнаті, що вам ще треба пояснювати?! – спалахнув Дмитро Олександрович. – І це зробив хтось із вас, – він дивився на дітей свого загону. – Хтось хоче зізнатися?

– Може, малолітки якісь приколюються, – припустив Ярослав.

– Кажуть, що це зробив ти, – наголосила Христина Вікторівна.

Хоча особисто вона в це не вірила, але перевірити повинна. Ще кілька років тому Ярик був здатний на будь-яку підлість, зараз же залишалася невелика надія, що він виріс.

– Не виключено, – підтвердила Варя і слабо посміхнулася. Ховала очі й виглядала загадковою, немов щось знає.

– Ну, якщо вам так потрібно когось звинуватити, можу взяти провину на себе, – Ярослав стомлено знизав плечима. Тут навіть сперечатися й заперечувати не хотілося, аби якнайшвидше покінчити з цією темою.

– Як це закрили в кімнаті?! – не розуміла Ксенія Олегівна. – У нас немає ключів від ваших кімнат.

– Шваброю, – втрутився Вадим. – Я ж пояснював, але ви слухати не хочете.

Тоді Ксенія прозріла і повернулася до Варі.

– Я тебе просила перевірити, ти ходила?

– Ходила, – промямлила вона. – Там нікого не було.

Інгрід метушилася очима між учасниками дискусії, бажаючи, щоб це все скоріше закінчилося. Коли мова зайшла про Варю, вона помітила, як стиснулася щелепа Вадима. Він стежив за мімікою цієї дівчини, і, ймовірно, починав здогадуватися, в чому справа. Тут Інгрід уже благала, щоб він нікого не здав, бо якщо вона, знаючи правду, сама не розповіла, то і йому не слід втручатися.

До того ж якщо все розкриється, Варя зі Златою їй життя не дадуть – ні тут, ні в школі. Залишилося протриматися всього кілька днів.