Розділ 19

В іншій частині табору Діана сиділа біля бесідки з імпровізованим мольбертом й альбомним аркушем і малювала дівчинку з п'ятого загону. Сьогодні її послуги особливо цінні, бо ще годину тому тут була черга, враховуючи, що для такої кількості замовлень недостатньо рук. 

Коли Аліса пішла пояснювати дітям правила карткової гри, до бесідки підійшов Вадим. Він терпляче дочекався, поки дівчинка з п’ятого загону забере свій портрет, і тільки після цього заговорив:

– Чув, тут портрети малюють, – він сів на стілець. – Ну, починай.

– Покажи банкноти, – зажадала вона. Побачивши, що він не знущається, а справді вирішив витратити єдині гроші тут, почала ставитися до нього з повагою. – У випадку з тобою можу тільки карикатуру.

– Решту ж ти нормально малюєш.

– Я – художник. Я так бачу.

Вадим не став сперечатися і завмер в одній позі. Розслаблено відкинувся на спинку стільця і, злегка піднявши підборіддя, втупився на неї. Діана взяла олівець до рук і почала робити легкі штрихи, намагаючись дивитися на нього якомога рідше. Куди завгодно, тільки не в очі, бо він у саму душу дивився і не дозволяв сконцентруватися.

– Заплющ очі, – наказала вона.

Вадим послухався.

Діана продовжила рішучіше. Зобразила гострі вилиці, темне волосся відкинуте назад, густі брови та ледь помітний шрам на лобі.

– Відкривай, – видихнула вона, коли настав час повернутися до найскладнішого.

Зазирнути в очі, запам'ятати якомога більше деталей, перенести на папір, повторити знову і знову, ігноруючи гуркіт власного серця. Не виходило його малювати, бо своїм поглядом він викликав ледь помітне тремтіння. Хоча очі в нього гарні: карі, а на сонці здавалися світлішими, ніж зазвичай.

Спостерігаючи за її невдоволенням, Вадим усміхнувся. Ямочки на щоках зовсім збивали з пантелику, адже вона їх не малювала.

– Замри!

Він стер усмішку і знову подивився на неї.

Діана поспішала, як ніколи. Хотілося швидше покінчити з його глузуваннями й взятися за наступне замовлення. Але, як на зло, вже нікого не було – мабуть, вирішили, що це надовго і вибрали собі інший спосіб витратити гроші.

– Готово, – вона прибрала олівець і повернула портрет до нього.

Вадим піднявся, підійшов і завмер, роздивляючись свою копію на папері. Не чуючи жодного коментаря, Діана була впевнена, що він під враженням. Імовірно, очікував щось жахливе, а отримав чорно-білу версію себе.

– Ти ж казала, карикатура.

– Це вона і є, – підчепила Діана і простягнула йому аркуш.

Вадим віддав купюри.

– Круто. Правда, – зізнався він і одразу ж зник.

Діана розгубилася, тому що до цього моменту не чула жодного компліменту від «цих». Для них похвалити, подібно до зради батьківщини. А Вадим зміг, і це не заборонено.

Коли заклади зачинялися і всі повільно збиралися на обід, до Діани підійшло дві подружки з третього загону і попросили намалювати їх. Тільки неясно, як вони ділитимуть цей портрет. Друга копія не буде оригіналом.

Ноги Інгрід самі привели її до бесідки. Вона зупинилася позаду Діани й непомітно поглядала на її роботу. У кожному штриху вожатої відчувався досвід, адже їй не доводилося нічого стирати – все виходило з першої спроби або ж перекривалося другим шаром.

Хотіла б Інгрід також. Малювати обкладинки до книжок, ілюстрації, може, навіть мультики та ігри. Але на це потрібно багато часу, десятки тисяч годин, щоб навчитися. У неї стільки немає.

– Тебе теж намалювати? – Діана обернулася.

– Ні, дякую, – видала Інгрід, не думаючи. – Свій шанс я вже витратила на інше.

Через кілька хвилин Діана віддала малюнок дівчатам і потерла втомлені очі.

– Можу в інший день, коли від сьогоднішнього відійду, – усміхнулася вона.

– Було б чудово, – засяяла Інгрід. – Хочу навчитися малювати, як ви.

– Приходь на мій гурток, основ навчу.

– Прийду.

Діана зібрала матеріали, сховала в коробку аркуші й потягла у свою комірчину. Гурток малювання і все необхідне для цього було в кінотеатрі. Там достатньо місця, щоб вмістити кожного охочого, і в разі забаганок директорки, Діана могла малювати там само.

Вона повернулася до бесідки, але діти вже розійшлися по табору і на обід не поспішали. Ймовірно, з'явилися обставини, що змусили їх затриматися.

– Ви куди мою курку поділи?! – пролунав злісний крик.

Діана обернулася і побачила перед собою літню пані в довгій старій сукні та червоній хустці. Її очі іскрилися злістю, а зморшкуваті пальці невдоволено м'яли пожовклий фартух.

– Не зрозуміла.

– Ваші діти вкрали мою курку!

– А де ви живете? – кривилася Діана, насилу вірячи.

– Кілометр звідси.

Раптом з-за кута на Діану налетіла Аліса, що теж була під емоціями й не могла мовчати: