Розділ 18

У сьогоднішньому заході основні обов'язки лежали на вожатих, але допомога дітей була важлива не менше. Завдання кожного загону – відкрити свій заклад, а потім мешканці табору могли витратити намальовані гроші в цих самих закладах. Наприкінці дня підраховується зароблене, щоб знати, чий задум вийшов найвдалішим. Діти можуть витрачати купюри у своїх, але їм дали можливість обирати та спробувати щось нове.

Підготовка до гри в підприємців почалася з самого ранку, тому багато вожатих зі списком у руках ринули до магазину. Один біжить за покупками, а інший наглядає за дітьми та прикрашає табір.

Діма йшов із пакетами й веселив Алісу, яка йшла поруч. Вони сміялися всю дорогу, а, підходячи до табору, раптом сповільнилися, бо побачили Ярослава у компанії двох друзів, і поруч з ними – вожатий шостого загону Ерік Едуардович. Вони просто розмовляли, а виглядали так, ніби вже щось задумали.

Кинувши коротке привітання, Аліса з Дімою пішли далі. Але зовсім скоро у неї вирвалося запитання:

– Тебе досі зачіпає та ситуація з Агатою?

У Діми навіть думки не виникло, звідки вона знає. Здавалося, у таборі про це відомо всім і Алісі, яка працює тут друге літо, зокрема.

– Ні, він мене як людина бісить. Думає, якщо забрав моє, то він кращий за мене. Постійно в цей факт носом тицяє, – Діма зупинився і потер руки, на яких від пакета вже мозолі з'явилися. Переклав в іншу, і стало легше.

– Ні, він не кращий, – була впевнена Аліса. – Дівчата часто козлів усяких обирають, щоб потім усе життя з ними мучитися.

– Інакше нудно буде, – погодився він.

До їхньої появи бесідки вже були прикрашені й готові до приходу відвідувачів. З колонок долинала музика, святково вбрані діти все бігали й метушилися, а вожаті розривалися між обов'язками.

Кожен обрав те, що йому більше до душі. Наприклад, шостий загін на чолі з Ріком і Агатою вигадали найприбутковіший варіант для старших дітей. Малеча тут безсила, а ось уміння Ріка у фотошопі допоможуть заробити мільйони, хоч і без маркування. Він розвалився в бесідці й пропонував усім охочим підправити будь-яку фотографію – після його втручань можна хоч на аватарку.

Діти також брали участь у його ініціативі: хтось радив, а хтось зазивав відвідувачів. Так вони були впевнені, що роблять величезний внесок у свою команду.

П'ятий загін із Ларисою та Валерою відкрили кафе з тортами. Вони першими збігали в магазин, купили коржі, згущене молоко, фрукти та пластиковий посуд. Запікати нічого не потрібно, але виходить смачно. Діти допомагали прикрашати страви та сервірувати стіл, а потім задоволені перераховували купюри.

Вадим вирішив довіритися Вероніці, яка за професією була бровістом, хоча свою справжню спеціальність і диплом вона завжди залишала в таємниці. Мабуть, вивчившись на цього самого бровіста, зрозуміла, що робота набагато прибутковіша, ось і переметнулася. Такі послуги серед дітей не потрібні, тому вона була перукарем; на це дівчата готові витрачати всі гроші. Вона робила їм зачіски, деяким – також і макіяж.

Четвертий загін за допомогою головної художниці табору Діани, влаштував продаж портретів. За п'ять-десять хвилин вона могла зобразити людину на папері, й попит був. Усі знали про її талант, бо кілька разів їй довелося проводити дітям заняття малюванням на гуртку, куди її запхала директорка. Але більшість дітей зрештою визнала себе бездарностями та пішла грати в телефони. Вони сказали, що нейромережа впорається краще, і просто не побачили в цьому сенсу. Такі промови, як плювок у душу Діани.

Щоправда, сьогодні, дивлячись на захоплені погляди відвідувачів, вона переконувалася, що її професія важлива і не вимре, незважаючи на сучасні розробки.

Жанна Ігнатіївна і В'ячеслав теж відкрили кафе – мабуть, підслухали плани колег, тільки замість їжі робили охолоджувальні напої: коктейлі з хитромудрими назвами з газованої води та сиропів. Дітям було в радість змішувати напої, чіпляти скибочку лимона на пластиковий стаканчик і виставляти це цілим мистецтвом.

Молодші загони взагалі змагання влаштували: змішували куплені напої та мінялися з іншими, аби отримати рекордну кількість смаків.

Перший загін скористався знаннями Христини й повністю довірився їй. Одягнена в чорну мантію з каптуром, вона сиділа за столом, накритим темною скатертиною, і пропонувала зазирнути в майбутнє за допомогою карт.

Інгрід одразу припав до смаку задум її загону, тому вона вже не хотіла бродити табором і заглядати до конкурентів – бажання знати майбутнє заполонило все. Вона в це ледве вірила, але потрібні слова повинні заспокоїти. Тож віддала дві єдині купюри – така ціна в кожному закладі, і попросила поворожити.

– Отже, що вас цікавить? – таємничим голосом запитала Христина Вікторівна, сидячи за столом навпроти клієнтки.

– Не хочу питати щось конкретне. Можна дізнатися, що на мене чекає цього року?

– Спробуймо.

Христина почала свої ритуали: перемішати карти, навести на Інгрід, попросити зрушити частину колоди. А далі як зазвичай. Три карти. Ще три. І ще. Минуле, сьогодення і майбутнє.

Довго пояснювати минуле Христина не стала, лише коротко розповіла, що, ймовірно, Інгрід вважала своє життя невдалим, а булінг було видно навіть тут – у цьому нічого дивного. Коли виникла підозра, що в Норвегії, де Інгрід провела все дитинство, їй подобалося більше, вона не стала заперечувати. Це правда. Після такого довіра до карт зростала.