Розділ 15

У тиху годину Ярослав непомітно вискочив у вікно і вирушив до магазину. Дорога займала півтори години, тому він прискорювався з кожним кроком, бо якщо його зникнення розкриють, то контроль посилиться, і всі плани його загону прогорять. Цього він допустити не міг.

Ярослав ішов стежкою через ліс, затримуючи погляд на кониках, що відскакували від його ніг. Сонце вже встигло сховатися за хмарами, позбавивши на деякий час світла галявину з яскравими квітами.

Недалеко від табору був яблуневий сад, який зазвичай випромінював солодкий аромат фруктів на дуже велику дистанцію. І хоч ще рано для врожаю, там уже були стиглі сорти. Минулого року Ярослав з хлопцями часто бігали туди по яблука, щоб потім принести дівчатам і вразити їх ще сильніше. Зазвичай дітей у сад не пускали, а вожаті, які кожен серпень ходили туди на збори, самі приносили їм зірвані й помиті фрукти.

Ярослав втомлено піднявся на височину, де розташовувався табір. Це місце вважалося трохи небезпечним, бо один необережний крок – і можна опинитись на слизькому схилі. Серйозних травм це не принесе, але подряпатися можливо, тому що під схилом росли густі дерева й кущі. Саме тому дітей не випускали за огорожу і постійно стежили, аби двері залишались зачиненими. Але ж Ярослав не дитина.

Він зайшов на територію табору і натрапив на Інгрід, що ходила неподалік і розмовляла телефоном. У тиху годину заборонено залишати корпуси, але хтось змилувався. Ймовірно, знову наплела, як складно додзвонитися батькам в іншу країну. Хоча з таким інтернетом – не дивно.

У момент появи Ярослава вона якраз вимкнула телефон.

– Привіт і бувай, – видав він і рушив далі.

Доводити її до відома про заплановану гулянку, не збирався. І хоч як дівчина, вона здавалася непоганою, більшість одногрупників були налаштовані проти. Її однокласниця Варя розповідала багато неприємних історій, половину з них, упевнений був Ярослав, вона сама вигадала. Але його це не стосувалося: взагалі не цікаві плітки дівчат. Усе, що йому треба, він сам бачив і робив висновки.

За кілька кроків з-за повороту вийшов Вадим Юрійович. Спершу впали в око його шкарпетки, що не сильно відрізнялися від минулих, із написом "У тебе проблеми". Тепер уже Ярослав не сумнівався.

– Де це ти лазиш? – Вадим почав повільно наближатися, розглядаючи рюкзак у руках хлопця.

– Прогулятися захотілося, – позадкував Ярослав.

– Що ховаєш?

– Нічого серйозного, можеш зазирнути, – хлопець неохоче відчинив рюкзак. Там були різні напої й купа шкідливої їжі.

– Гаразд, не буду нагадувати, що тікати з табору заборонено, – Вадим втомлено почухав потилицю. – Краще скажи, що у вас намічається?

– Просто посидимо разом, поспілкуємося.

– Хто буде?

– Ти не мій вожатий, – закотив очі Ярослав.

– Але це не означає, що я не можу тебе здати. Ну то що?

– Перерахувати кожного? Коротше, Юрійовичу, там будуть майже всі.

– А Інгрід? Щось я дивлюся, ви не дуже спілкуєтеся.

– Ну, не влилася в колектив, з ким не буває? – Ярослав розвів руками. – Чесно, не мої проблеми, організацією дівчата займалися.

– То може, ви і її покличете? – Вадим махнув головою в бік Інгрід. – Поспілкуєтеся, познайомитеся ближче.

– А що це ти за неї так заступаєшся?

– В тебе бувало таке, що тебе не кликали на вечірку? Звали всіх, крім тебе?

Ярослав опустив очі. Він не виглядав людиною, про яку могли забути, скоріше він сам був організатором або ж першим у списку запрошених. Проте він задумався. Ставлення до цієї ситуації дещо змінилося.

– Гаразд, але мені здається, що їй не місце серед цих змій, – попередив Ярослав.

– Можливо. Ти в нас будеш за старшого. Дивись, щоб усе було нормально, і ніхто не помер, зрозумів? Можеш іти.

Ярослав вирушив у свій корпус, розмірковуючи про шанс залишитися безкарним, якби на місці Вадима йому попався хтось зі своїх вожатих.

Минулого року вони з Дімою ще могли домовитися, але невідомо, як би він повівся цього літа. Раптом розуму набрався або прочитав усі томи книги "обов'язки вожатого", складені директоркою. Головне – на неї не наштовхнутися, а то відправить до бабки в село, а це гірше за каторгу.

Повернувшись в кімнату, Ярослав запропонував друзям покликати Інгрід. Видавати прохання Вадима він не став, а сказав, що це його власне рішення. Дівчата знехотя погодилися і продовжили мріяти про майбутній вечір.

Після дискотеки, коли оголосили відбій, перший загін ще пів години прикидався сплячими, ховаючись під ковдрами. Особливо складно це давалося дівчатам з їхнім яскравим макіяжем і зачісками, які не можна перетискати.

Місцем зборів обрали кімнату Ярослава. Він підготувався заздалегідь і завісив вікно ковдрою, щоб з вулиці точно ніхто не помітив їх; залишалося впоратися з головним завданням – не шуміти. Першими завалилися головні зірки табору: Альбіна, Варя і Злата, також були присутні четверо друзів Ярослава і близнючки з кімнати Інгрід. Її ж саму не всі були раді бачити.

– Які люди! – вигукнула Альбіна, сидячи з подружками на ліжку.