Розділ 7

Вечеря наступного дня почалася нестандартно. Їдальню зачинено, а на дверях висіла стрілка, намальована червоною фарбою, яка вказувала, куди слід іти далі. На головній площі зібралися всі загони, де на них уже чекала адміністрація.

– Шановні, поспішаю повідомити, що в нас вкрали вечерю! – награне засмучення Ксенії Олегівни звучало досить природно, у серйозність їхнього становища вірили навіть дорослі. – Нам потрібно повернути ключ від їдальні. Той, хто знайде його першим, принесе своєму загону перемогу.

– А тим, хто програв – покарання, але вже не дітям, а вожатим, – незадоволено озвучив Валера, стоячи в яскравій сорочці з квітами, а на полисілій маківці блищали сонцезахисні окуляри.

– Це Галинка так шукає, хто далі буде підлогу мити, – припустив Діма. – Розумно.

Ксенія Олегівна почала роздавати загонам карти. Кожна містила двадцять міток, позначених хрестами, і коротке пояснення правил. Завдання було простим і водночас хитрим: гравець міг перевірити лише одну мітку за раз. Повернувшись із порожніми руками, він мав передати карту наступному. В цей час усі інші залишалися чекати на площі.

Ключ міг бути де завгодно – як під найближчою міткою, так і під найдальшою. Це вже як пощастить. Більшість вирішила почати з тих, що були поруч.

Гра почалася, учасники озброїлися лопатками та побігли до своїх міток, сподіваючись на інтуїцію. Далі скопати землю, позначену хрестом, перевірити й повернутися на площу, щоб у разі невдачі викреслити мітку. Перевірити дві одразу не можна – все ретельно контролюється. Викресливши одну, біжить наступний учасник.

У момент очікувань вожаті вирішили оголосити дітям про важливість виступу в батьківський день і запропонували підготувати по номеру від кожного загону. І якщо дорослим таке завдання коштувало масі витрачених нервів, то дітям це не здавалося проблемою. У світі соціальних мереж можна придумати що завгодно.

– Давайте танець із тік-току! – вирішила дівчина з четвертого загону. – Ногу підняти, присісти, потім розсунути коліна...

– Так, не треба з тік-току! – злякалася Діана. Бачила вона той танець, жартівники ще вставили момент, як бабуся хреститься, і зараз вона її чудово розуміла. – Знайдемо щось у ютубі, там багато навчальних відео.

Один за одним гравці бігали по мітках, але кожен повертався з порожніми руками. Мабуть, організатори вирішили заховати ключі якомога далі.

Прийшла черга бігти Діані. Сьомій. Її швидкість вражала. За хвилину вона вже була в іншій частині табору, біля величезного дерева, під яким лежав паперовий хрест, притиснутий каменем. Відсунувши це добро кросівкою, Діана підняла очі вправо.

За десять метрів від себе помітила В'ячеслава Олексійовича, що сидів біля дерева з такою ж міткою. Вони переглянулися. Діана розгубилася, не в змозі відвести очей від рішучості цього чоловіка. Він немов точно знав, де шукати. Скопав землю і дістав блякло-червоний пластмасовий ключ. Задоволений собою, махнув їй знахідкою і рушив до решти. Ось і головний переможець.

Діана встромила лопатку в землю і зовсім скоро виявила такий самий ключ. Поквапся вона з самого початку, могла б бути першою. В неї ще є шанс, враховуючи, що В'ячеслав не поспішав. Не вірив, що їй може так само пощастити, тому йшов повільно, даючи їй дорогоцінний час. Коли Діана кинулася бігти, він прискорився.

Розмахуючи в повітрі ключем, В’ячеслав першим вирвався на майданчик, тим самим забравши перемогу собі.

Діана сповільнилася. Змагання, які влаштовували для дітей, у разі поразки розчаровували і її саму. Як би вона не намагалася переконувати себе, що друге місце – це теж не погано, хотілося бути першою.

В очікуванні решти гравців, з'ясувалося, що програв найстарший загін. Такі ігри здалися їм нудними, і ставилися вони до них несерйозно. Хоча тут воля випадку і везіння, адже ключ вони знайшли тільки на дев'ятнадцятій мітці.

Втомлені й голодні діти повернулися до їдальні, де на них чекав обіцяний сюрприз: великі шматки шоколадного торта. Він виявився настільки смачним, що навіть ті, хто програв, перестали перейматися, адже торт отримали всі без винятку.

Тільки от на вожатих, які програли, чекало покарання.

– Несправедливо це все, – розмірковував Діма, стоячи поруч із директоркою, яка із задоволенням наминала торт ложечкою. – Всі кажуть "головне не перемога, а участь", але ви вселяєте нам, що якщо не перемога, то покарання.

– В житті так само, – пережовуючи, відповіла вона. – Вчися, поки я жива.

– Щось у цьому є.

Після вечері Христину з Дімою залишили на чергування. На щастя, їхня зміна обіцяла бути спокійною: підліткам просто ввімкнули фільм у "кінотеатрі" й на цілі півтори години забули про них.

Діма вже підняв стільці й пішов на кухню завантажувати посудомийну машину. Христина, поливши квіти, якими було заставлено більшість підвіконь, взялася мити підлогу. Їй викликався допомогти Міша, котрий рідше за всіх отримував додаткові обов’язки від керівництва.

Христина мила ганчірку у відрі, як до них заглянув Рік. Його попелясте волосся було розпатлане сильніше, ніж зазвичай – ймовірно, вітер на вулиці постарався, а рвані на колінах джинси підкидали фантазії Христини думки про те, що дорогою сюди на нього напали собаки.