Розділ 5

Після підйому в дітей було п'ятнадцять хвилин на те, щоб одягнутися, вмитися і, ставши по двоє на чолі з вожатими, вирушити на зарядку. Місце, де проходили заняття спортом, знаходилося за територією табору, за хвилину ходьби через невеликий хвойний гайок, і його завжди відвідували лише в супроводі дорослих.

Відпочивальників завжди вабила ця місцевість: велике футбольне поле, поруч багато турніків і драбинок, але самим туди не пробратися. Увесь табір був обгороджений парканом, центральні ворота завжди замкнені, але в разі приїзду гостей чи непередбачуваних ситуацій, сторож обов'язково дасть знати.

В іншій частині табору теж був вихід, але вожаті закривали його на засув, використовуючи лише під час вилазок на природу. Цей шлях вів через густий ліс до річки й маленького села, з якого завжди долинали крики півнів. Найближчий магазин розташовувався за сорок хвилин ходьби, а до міста було ще далі. Тому цей вихід був не лише зручним, а і єдиним варіантом для коротких походів.

На футбольному полі діти вишикувалися в три шеренги, тримаючись на відстані витягнутої руки. Їхні сонні обличчя дивилися на фізрука – Михайла Миколайовича. У синьому спортивному костюмі, зі свистком на шиї, він показував різні вправи, а діти намагалися повторювати, зрідка слухаючи докори вожатих за халтуру.

Христина стояла позаду загону і, не відводячи очей від свого коханого, виконувала все, що від них вимагалося. Махи руками, нахили, повороти. Вона посміхалася Михайлу, підморгувала і була просто щаслива, що вони тут разом.

На вправі, де потрібно було крутити тазом, почулися перші глузування. За роки роботи в таборі дорослі вже звикли, що такі рухи викликають у дітей дивні асоціації. Хлопці й дівчата всіляко намагалися уникати виконання цієї вправи: хтось удавав, що раптово втомився, а дехто просто рухався незграбно, як дерев’яна колода.

– Ви мені потім розкажіть, я теж хочу посміятися! – вигукнув Михайло Миколайович.

– Це все дрібниці, – махнув рукою хлопчина з третього загону. – Що ви скажете на це? Многочлен! – він звернувся до своїх одногрупників.

Сміх став ще голоснішим, хлопці ледь не падали, хапаючись за животи. Зарядка відійшла на задній план.

Вожаті стояли з кам'яними обличчями й переглядалися, не маючи права посміхнутися. Поруч із малечею не можна показувати, що це весело, інакше вони запам'ятають і почнуть жартувати так постійно. Дорослим доводилося прикидатися, що вони не розуміють, про що йдеться; це як на сімейних застіллях сидіти з червоним обличчям, стиснувши щелепу, і не реагувати на непристойний жарт, почутий від родича. Ось де тренувалася вся витримка.

– А ну замовкли всі! – гаркнула вожата другого загону Жанна Ігнатіївна. – Інакше дискотеку скасую!

Стало ідеально тихо за кілька секунд. Ця дамочка знала, як приборкати дітей, і її методи завжди спрацьовували. Але ж у таборі не тиранія. Молоді вожаті вважали, що дітям не заборонено сміятися і висловлювати емоції, якщо так хочеться. На це в них буде доросле життя, а поки що...

– Три кола по полю, – наказав фізрук. – Дискотеку ніхто не скасує, можете потім досміятися. А зараз біг. Швидкість будь-яка.

Одна частина вибрала спокійний біг, або ж ходьбу, коли можна поговорити; інша бігла на швидкість. Тільки вже через коло найзапальніші бігуни пленталися без сил, хапаючись за боки й насилу переводячи дихання. Для першого загону це здалося викликом: швидше відбігати своє і витратити десять хвилин, що залишилися, на турніки. Дівчата ж здебільшого рухалися неквапливо, насолоджуючись ранковим сонцем і бесідою.

Інгрід варто було на секунду кліпнути, щоб налетіти на Варю, яка бігла попереду і присіла зав'язати шнурок. Дівчина примудрилася спіткнутися і впасти, прослизнувши коліном по землі. Варі б теж дісталося, але вона вчасно виставила руку вперед і втрималася на ногах.

– Зовсім сліпа? – рявкнула вона.

– Обережніше, – пролунав веселий голос Ярослава.

Він підбіг і допоміг Інгрід піднятися, навіть коліно обтрусив, чого вона зовсім не очікувала.

– Варя в нас трохи крива, – прокоментував він і побіг далі.

Інгрід рушила слідом, радіючи, що одягла шорти, а не спортивні штани, які після такого падіння точно вимазалися б. Але її гарний настрій вмить зник, коли вона помітила, як Варя раз у раз обертається, кидаючи на неї багатозначні погляди. Інгрід розуміла: так просто їй це не минеться. Варя, а можливо, й інші дівчата, які вже поклали око на Ярослава, обов'язково знайдуть спосіб відігратися.

Після фізкультури та сніданку дітям дали можливість самим вирішити, чим займатися далі, головне – залишатися в полі зору вожатих. Молодшим було в радість грати в “струмочок”, “класики” або в “їстівне – не їстівне” і “шанс”. Таке проведення часу затягувало всіх, незабаром до дітей долучилися і вожаті.

У деякі дні була особлива традиція: загони вирушали до сцени й, сидячи на лавках, співали під баян гімн табору й всілякі літні пісні, які дарували відчуття безтурботності. Заходом керував Валера – зазвичай грати не любив, але вмів, тому Галина Андріївна змусила.

Також був Діма. Його грі на гітарі позаздрить багато хто, тільки діставав він її зазвичай ввечері, й ніякого нудного хору там не було, лише сучасні пісні.

У наймирніший час – на тихій годині, Галина Андріївна зловила дванадцятьох своїх вожатих на головній площі й вишикувала в ряд для нового оголошення.