Розділ 3

Автобуси з дітьми приїхали в точно зазначений час. Втомлені, спітнілі дітлахи стояли групками на площі біля їдальні й, опустивши валізи на асфальт, чекали розподілу по загонах. Директорка з її заступником вчитувалися в прізвища, звірялися з документами й з поважним виглядом відправляли дітей до вожатих.

Здебільшого розподіляли за віком, лише за рідкісним винятком – за зростом і статурою або ж через прохання самої дитини могли відправити в "сусідній" загін. У разі змагань, що тут були не рідкістю, це виглядало як чесна битва.

Вожаті в кольорових краватках стояли по двоє і з усмішкою приймали кожного.

– Побажайте мені удачі, – Діма ще здалеку помітив сина директорки. – Він гірший, ніж вона сама.

– Складно сказати, – посміхнулася Діана. – Тільки прошу, більше не бігай йому в магазин.

– Тоді я просперечався.

– Скажи це Галинці, – Христина похитала головою.

– Наша Лідія минулого року вже сказала, – згадував він. – Її потім звільнили.

Причина була мізерною, просто Галина Андріївна ненавидить стукачів і, коли наближався час нової зміни, вона відмовилася від допомоги колишньої вожатої. Та дівчина часто скаржилася, могла своїх здати, аби самій уникнути покарання. Виявилося, директорці не потрібна була правда – вона хотіла виховати з них колектив, який буде горою один за одного. Ось Лідія так не змогла.

За час їхніх розмов дітей розподілили по загонах: перший – найстарші, шостий – молодші. У себе Діана з Алісою нарахували осіб двадцять. За таким натовпом десятирічок встежити складно, але їм не звикати.

Вожаті провели дітей до корпусу, допомагаючи кволим на вигляд дівчатам з валізами. По дорозі вони вслухалися в уривки розмов. Хтось уже встиг подружитися в автобусі, хтось приїхав із друзями, а дехто йшов осторонь, виглядаючи розгубленим і скуто зітхаючи.

– Ми теж будемо носити краватки? – почувся голос світленького хлопчика у футболці з людиною-павуком. – Мені не подобається зелений.

– Ні, діти вже не носять краватки, тільки вожаті, – відповіла Аліса.

– Все одно мені не подобається зелений, – пробурмотів він, згинаючись від величезного рюкзака на спині.

У дівчаток, які йшли попереду, розмови були зовсім про інше.

– Мені сестра розповідала, що їй доводилося ділити тумбу з сусідкою. Місця бракує, жах.

– А мені говорили, тут вай-фаю немає й інтернет поганий.

Чуючи скарги на умови, вожаті тільки посміювалися. З інтернетом тут і справді проблеми, але відправити повідомлення і прочитати відповідь можна майже в будь-якій точці табору.

Інша справа – особистий простір. Кілька років тому, ще до будівництва двох додаткових корпусів, дітям доводилося тіснитися по шість осіб, а за часів дитинства Діани й зовсім по десять. На щастя, зараз діти й гадки не мали, що таке по-справжньому жахливі умови. Порівнювати ні з чим, ось і скаржилися.

На поселення і переодягання виділили пiв години. Пiсля цього всi знову зiбралися на лiнiйцi – на великiй площi перед їдальнею, мiсцi всiх урочистостей i дискотек.

По закінченню часу вожаті вишиковували свої загони та стежили за тишею, коли Галина Андріївна у своєму костюмчику стала на сходинку, щоб здаватися ще вищою. Поруч її заступник – Степан В'ячеславович, низенький вусатий мужичок, немов тінь, завжди слідував за нею. По інший бік – відповідальна за заходи Ксенія Олегівна.

– Хлопці та дівчата! – почала свою промову Галина Андріївна. – Вітаю вас у нашому улюбленому таборі "Салют". Щороку сюди приїжджають вiдпочивальники, щоб насолодитися природою, розважальною програмою i, звiсно ж, нашою смачною їжею. Тут ви навчитеся нового, оздоровитеся, знайдете нових друзiв i повернетеся додому з незабутнiми враженнями!

Поки вона розпиналася, переконуючи, наскiльки чудовим є цей табiр, Дiма, стоячи трохи осторонь, пiдслухав розмову дiтей iз загону Лариси.

– Уявляєш, це моя класучка, – обурювався хлопчик із п'ятого загону. – В школі весь мозок виїла, і тут мене знайшла.

– Ну ти попав, – засміявся друг, переставши слухати директорку табору. – Вона тобі життя не дасть.

Далі увагу Діми привернули розмови дівчат зі свого загону.

– Щороку одне й те саме, – пихтіла від невдоволення дівчина років шістнадцяти. – Скільки разів сюди приїжджаю, нічого не змінюється.

– Не приїжджай, – видихнула брюнетка з фіолетовими пасмами.

– Боже, кого я бачу, – протягнула їхня подружка, яку до цього вже кілька разів називали Варею. – Туди дивіться. Руда така, кирпата. Моя однокласниця. Такий щур, ви собі не уявляєте.

– Аргументи будуть? – вимагали нові подруги.

– Стільки неприємностей через неї було, в кімнаті розповім.

Довелося замовкнути, коли Ксенія Олегівна на вимогу директорки почала сотий раз переказувати завчену історію.

– Новачки ставлять питання про походження назви табору, а я вам розповім! Багато років тому в цьому самому місці був склад із феєрверками, які через чужу необережність злетіли в повітря. Це був наймасштабніший салют в окрузі. Через роки тут був побудований літній табір, який ми всі так цінуємо і любимо. Щороку наприкінці третьої зміни за традицією ми запускаємо салют...