Глава 41

Інгрід і Рому призначили на пару днів вожатими в шостому загоні, бо Рік у лікарні, а Агаті довелося поїхати до нього. Наданій довірі вони були тільки щасливі, особливо коли їм видали сині краватки, які зазвичай носили тільки вожаті.

Інгрід подобалася така відповідальність, вона почувалася дорослою і з високо піднятою головою йшла в корпус молодшого загону. Решта вожатих теж допомагали, але в них не завжди знаходився час.

Після обіду Галина Андріївна зібрала всіх на головній площі. Часу шикуватися в лінію не було, та й за дисципліною вона зараз не гналася, привід не той.

Директорка почала здалеку, навіть історію табору згадала, змушуючи напружуватися ще сильніше. На дітей вона голос не підвищувала, своєю появою вже могла домогтися ідеальної поведінки.

Інгрід кілька разів втручалася в тихі розмови дітей із проханнями перенести їх на інші часи й поверталася назад до Роми. Вони стояли позаду і вслухалися в чергові нудні промови директорки. Невдовзі Інгрід відчула, як Рома взяв її за руку, при цьому не зводячи очей із начальства. З таким незворушним обличчям і справді можна повірити, що це зробив не він. Інгрід стало складніше дихати, несподіваний жест, враховуючи, що до цього він ніколи не надавав їй знаків уваги відкрито. Від ледь помітних дотиків метелики в її животі пурхали й розліталися по всьому тілу. Вона не одразу зрозуміла, коли Галина Андріївна перейшла до головної теми.

- Усі ви вже чули про пожежу в південній частині табору. Мені хотілося б знати, хто це зробив. Раджу винному зізнатися і ніхто не постраждає.

Пару днів велися розслідування, виявилося складним визначити осередок загоряння. Того дня не було вітру, вогонь розбігався на всі боки, спалюючи незначні докази.

- Повторюся, ми маємо знати, де стався підпал і бути впевненими, що надалі такого не повториться. Вогонь вийшов навіть за територію табору, це дуже небезпечно.

- Може підпал і стався за територією табору? - голосно запитав Валера. Такий варіант мало хто розглядав.

- Підпал стався в таборі, - перебила Галина Андріївна.

- Не в таборі, а в шалаші, - видала дівчинка Ангеліна з четвертого загону. Вона була однією з тих, хто колись так рвався будувати будиночок із гілок.

Її голос виявився голоснішим, ніж вона розраховувала, і привернув увагу найближчих. Просто так вона базікати не стане, отже, безумовно знала про підпал, а може навіть сама особисто його влаштувала.

- Так це ти?! - пошепки запитала Діана.

В останні роки вони всякого натерпілися. З появою тік-тока діти славилися божевільними вчинками, котрі приваблювали аудиторію. Заради переглядів вони могли піти на все і не думали про наслідки. Віртуальне життя змушувало здійснювати набагато більше гріхів, ніж проста нудьга.

Збори закінчилися тієї ж миті, всіх розпустили по кімнатах, а дівчинку викликали до кабінету директорки. Перші хвилини бесіди Ангеліна старанно ігнорувала будь-які розпитування.

- Тебе не каратимуть, якщо ти зізнаєшся, чому це зробила, - Галина Андріївна нагнулася перед дівчинкою, щоб бачити її очі.

- Кому ти мстилася? - тихо допитувалася Аліса.

З найпершого дня в цій дівчині вона побачила особливо вмілого маніпулятора, який зібрав навколо себе цілу свиту хлопчаків, усі вони ледь не билися за увагу своєї королеви. З кимось вона навіть грала пару, потім це все закінчилося, хлопці знайшли іншу компанію. Ангеліна ходила сама не своя. А Аліса починала здогадуватися в чому річ.

- Вовка одружився з Люсею, - дівчина підняла свої яскраво-блакитні очі. - Він обіцяв, що буде зі мною, а потім пішов до неї. У шалаш її постійно водить!

- І ти вирішила його спалити?! - скрикнула Діана.

- Краще шалаш, ніж Вовку, - насупився Діма. Його присутність не була потрібна, але заходячи в кабінет за паперами, вирішив затриматися.

- Зате їм більше цілуватися ніде, - стояла на своєму Ангеліна.

- Ти ж мало весь табір не спалила! - завила директорка. - Там ліс із сухих гілок. Ви мене до могили доведете, - вона впала на свій царський стілець.

- Ставтеся до життя простіше, - радив Діма.

Галина Андріївна похитала головою.

- А я вже на вас грішила, - вона постукала пальцями по столу і знову звернулася до дівчинки. - Сірники ти де знайшла?

- Так я... у вашого сина вкрала.

Очі Галини Андріївни налилися кров'ю, кулаки стиснулися, мовчати не було сил. Вожатим довелося закривати Ангеліні вуха, поки з директорки рвався потік лайливих слів на адресу сина, якого тут навіть не було.

- Гидота! Я придушу його! Ну він у мене отримає! - коли її запал вщух, вона нарешті дозволила присутнім покинути кабінет.

Вони вийшли на вулицю, де вже на всю лупив дощ. Сонце світило так само яскраво, але злива і не думала припинятися.

Діана тримала Ангеліну за руку і поглядала на небо, вони не зможуть так стояти вічно.

- Біжимо до будиночків? - вожата зняла свою вітрівку і накинула на голову дівчинці.

- Я перечекаю, - Аліса обняла себе руками, стало холодно.