Глава 19

Після сніданку діти збиралися біля головного виходу, де на них чекали автобуси. Скільки сліз було пролито, скільки дано обіцянок приїхати сюди наступного літа. Побачити, як прощається малеча, для вожатих означало відчути ті самі емоції. За такий короткий термін вони встигали звикнути до всіх, і через рік пам'ятали б кожного. Це місце об'єднувало, з якими б жахливими думками не приїжджали дітлахи, в останній день все змінювалося.

На другу зміну залишалося кілька підлітків, серед яких трійця: Ярослав, Інгрід та Альбіна. Зазвичай таке відбувалося тільки за сімейними обставинами, бо три місяці далеко від дому мало хто витримував.

Після вечері Інгрід лежала в ліжку і дивилася завантажений заздалегідь серіал. Руде волосся розкинуте на м'якій подушці, вона хитала ногою на всіх тривожних моментах і здригнулася, коли до неї увірвалася Альбіна.

- Підеш із нами по яблука? - вона швидко оглянула кімнату. - Ярослав уже чекає. Ну, в сад.

- Туди можна тільки вночі, поки ніхто не бачить, - піднялася Інгрід.

- Ми ризиковані.

Вона не стала відмовлятися, і так півдня на самоті провела, а з ними, напевно, не нудно.

Ярослав стояв на вулиці й штовхав носком кросівка дрібні камінчики. Руки в кишенях, густе волосся липло до спітнілого чола, яке він усе відкидав назад, але допомагало ненадовго, варто лише опустити голову...

- Дайте шпильку, - попросив він, коли дівчата вийшли з корпусу.

- Може тобі ще укладку зробити? - Альбіна неохоче витягнула з фіолетового пасма шпильку і простягнула другові.

- Коли друга зміна почнеться, так і зробиш, - він скрутив чубок і спробував приколоти ззаду. - Ловлю на слові.

Альбіна лише фиркнула.

Інгрід уперше опинилася в яблуневому саду, що мав просто чарівний вигляд. Попри те, що вже багато років це була нічийна територія, працівники табору доглядали за цим місцем. Яблуневі дерева різних сортів були побілені, скрізь росла соковита зелена трава, в деяких місцях зустрічалися ромашки. Біля верхівок дерев іноді кружляли бджоли.

- Ну я поліз! - з азартом заявив Ярослав. - Упевнений, чим вище, тим більш стиглі.

Дівчата засміялися і розбрелися по саду. Вибирали, який сорт хотілося б спробувати насамперед, але стиглих яблук виявилося не багато, вони тільки починали червоніти та ставати солодшими.

Інгрід прийшла не через фрукти, скоріше через атмосферу. Хотілося б принести сюди плед, книжку і більше нікуди не йти. Вона й не підозрювала про існування такого раю на землі. Все обгороджено старими прутами, найімовірніше від корів, хоча так далеко від селища вони навряд чи відійдуть. І знаходиться сад зовсім поруч, варто звернути зі звичної стежки й за кілька хвилин відкривається чудовий краєвид. Захотілося потрапити сюди восени, коли все вкрите жовтим листям, а стиглі яблука випромінюють аромат, від якого можна слиною вдавитися.

- Хочеш переїхати до мене в кімнату? - несподівано запропонувала Альбіна. Відповідь почула не одразу, тому пояснила. - Ми ніби як уже знайомі, чому б і ні...

- Я подумаю, - Інгрід зірвала з дерева зелене яблуко і почала витирати в руках.

- Це потрібно зафіксувати, - загорілася вона і дістала телефон. - Усмішку!

Інгрід посміхнулася очима, зберігаючи серйозне обличчя, і отримала чітку фотографію з Альбіною на тлі дерев, густо всіяних плодами. Наступні десяток фотографій вони скаженіли й вже не намагалися позувати. Перевели камеру на Ярослава, який лазив по яблуні в пошуках чогось особливого.

- Ти компромат робиш! - крикнув він. - Раптом тебе моя мамка зламає? Вона вміє, повір!

- Перекину всю провину на тебе! - Альбіна показала йому язика. Він відповів тим самим.

Інгрід посміхнулася їхньому спілкуванню. Зараз ці люди здавалися їй не такими жахливими, як на початку зміни. Можливо, все залежить від колективу, бо наодинці вони й зовсім виглядали безневинними янголятами.

Ярослав нарешті зістрибнув із дерева і надкусив яблуко. Майже половину за раз. Коли прожував, його очі загорілися від щойно виниклої ідеї.

- Як думаєте, мені підійде пірсинг язика?

- Ні, тому що ти ніколи не затикаєшся, - видала Альбіна. - А ще палиш і п'єш, там не можна, бо не заживе.

- То ти шариш?

- Подружці проколювали, - усміхнулася вона. - Те ще видовище, ти б бачив, як у мене руки тремтіли.

- А мені зможеш?

- Ні!

- Гаразд, запитаю на якійсь п'янці, - він махнув рукою і знову вчепився зубами в яблуко. - Впевнений, твоя думка зміниться.

До самої темряви вони лазили околицями, робили фотографії, розмовляли, ділилися фактами про себе. Перший час Інгрід було складно почати довіряти їм, вона говорила по мінімуму, більше слухала, і на диво, їй подобалося те, що вона чує. Захотілося, щоб ці моменти тривали якомога довше. Вона починала перейматися їхньою компанією, і хоч усе трималося на взаємних жартах, було весело.

Вожаті дали їм волю, лише зрідка Дмитро Олександрович виписував Ярославу, а той відповідав, що всі живі й поки нікому не загрожує небезпека. Але якщо щось зміниться, він напише.