Пролог

На головній площі проходили збори для вожатих, котрі ледве стримували позіхання, викликані промовою директорки. Галина Андріївна знову вирішила нагадати своїм підлеглим правила поведінки в таборі. І хоч більшість присутніх приїжджали сюди щоліта і знали її вимоги напам'ять, вона не могла промовчати.

– За дітей довго говорити не буду, ви й так знаєте, – Галина Андріївна ходила туди-сюди, раз у раз відкидаючи бордову прядку волосся, що лізла в очі. – А ось вам хотілося б нагадати. Перше – не погрожувати скасувати дискотеку. Це заборонений прийом. Далі – не скаржитися на свій загін. Максимум – тихо. І найголовніше: якщо діти будуть обурюватися через несмачний обід – не погоджуватися! – вона впивалася поглядом у кожного вожатого. – Все зрозуміло? Можу голосовим у чат продублювати.

Від такої пропозиції всі, звісно ж, відмовилися. Панічно кивали, аби не отримати нотації ще й у телефоні.

Діана, що приїжджала сюди багато років поспіль, ледве ховала посмішку. Так не вистачало цієї атмосфери й цих людей. Вона б і директорку із задоволенням розцілувала, але такі думки актуальні тільки в перший день приїзду, зовсім скоро має виникнути бажання втекти.

Судячи із задоволених перешіптувань друзів, не тільки вона стримувала надлишок щастя від перебування в таборі. Іноді до неї долинали коментарі найкращої подруги Аліси – все це підкріплювали жарти Діми та злісний сміх Христини. Тільки Валера і Лариса, що стояли позаду і були років на десять старші, тримали кам'яні обличчя, сподіваючись пережити ці збори й піти святкувати приїзд.

Не все так добре було в їхньому колективі. Дванадцять вожатих стояли у дві шеренги, невдоволено переглядалися і чимось нагадували суперників, що боролися за головний приз. І це тривало вже котрий рік...

Навпроти себе Діана помітила нове обличчя. Молодий хлопець стояв, трохи відкинувши голову назад, і вдивлявся в далечінь, вивчаючи місцевість. Він привернув увагу до своєї персони написом на білих шкарпетках "У мене проблеми". Ким би не був цей незнайомець, він уже викликав відразу, хоча б тому, що перебував у шерензі навпроти. А якщо він не за нас, то – проти нас.

Від досліджування нового персонажа Діану відвернув голос директорки.

– Вероніко Григоріївно, ви б переодягнулися, – Галина Андріївна спопеляла поглядом високу дівчину, що стояла в майці з декольте. – Ні я, ні діти не захочуть таке бачити.

Серед вожатих пронеслися насмішки, а їй соромно стало. Вона прикрилася довгим нарощеним волоссям, що доходило до пояса, і пішла в наступ.

– Взагалі-то це нормально, всі в такому ходять, – відрізала Вероніка, поставивши руки в боки. – Ви себе згадайте в моєму віці.

– Ви мене почули, – навіяла директорка.

Вероніка неохоче пообіцяла, що перегляне свій гардероб, а Галина Андріївна вирушила до кабінету, на ходу роблячи в телефоні нотатки щодо розподілу обов'язків.

До приїзду дітей, що буде вже завтра, потрібно встигнути багато чого: перевірити готовність кімнат, а також програму на кожен день, яка детально розписувалася і чітко виконувалася. Одна половина вожатих вирушила до їдальні, де потрібно було навести порядок, адже на прибиральницях директорка економила. А інша половина допомагала цій самій економній директорці з перестановкою в її кабінеті. Надто вона полюбляла зміни у власному житті, але найбільше страждав саме кабінет.