***

Я поспішаю на зустріч до нього. Знаю що коханий чекає на мене. Під поскрипування холодних кришталиків під чобітками, йду через парк вкритий білим мереживом, що вийшло з-під руки вправної тітоньки зими.

Вдалині видніється темна постать. Прискорюю крок, підходжу ближче і бачу – він стоїть під ліхтарем з букетом у руках і вдивляється у простір між сугробами в очікуванні. Я не витримую, прискорюю крок і біжу до нього. Та вже майже на останньому кроці підковзуюсь та лечу вперед і потрапляю в обійми коханого, який заради того, щоб мене впіймати відкинув кудись букет. Від швидкості мого лету він теж втрачає рівновагу й ми разом падаємо, підіймаючи вихор пухкого снігу.

- Ти ціла? – питає коханий підтримуючи за спину, щоб я не зісковзнула з нього у покривало уявної чистоти.

- Нормально все. Здається. - промовила я, та спробувала встати, але знову втратила рівновагу й впала в його обійми.

- Йти можеш? – питає він.

- Невпевнена. – відповідаю я, а сама думаю що ж мені робити, адже нога болить, а надворі майже ніч, холодно, та й взагалі…

Думки плутаються, застигають, наче озеро, яке поволі сковує крига, варто лише зустрітися поглядом з його палаючими смарагдовими очима. Відводжу очі, намагаючись сконцентруватися, та мозок йде у сплячку, а замість раціональних думок я помічаю, як блищать сніжинки у його чорному волоссі. Навкруги холодно, а з ним так тепло. В голові суцільна каша з емоцій, та почуттів. І я не втримуюся, тягнуся до нього й цілую. А коли довгий поцілунок переривається, він підіймається разом зі мною, та не випускаючи з обіймів починає кудись вести.

Нога болить, та я обережно ступаючи повільно крокую поруч з коханим, що підтримує мене аби я ще раз не впала.

Холод трохи приводить мене до тями, та настрій не змінює. Я лиш помічаю, як тихо навкруги і, як я ледь не наступаю на кинуті у безжальний сніг квіти. Безнадійно втрачений букет білих троянд так і залишається на холодній вулиці.

Він обережно доводить мене до машини й допомагає сісти на сидіння поруч з водійським. А далі – ніч, дорога, а потім затишна квартирка в центрі міста, де ми лише удвох. Й нога швидко перестає боліти. Й вечір став затишним, а обійми п’янкими й водночас солодкими. А нам вже ніхто не потрібен, окрім один одного.

А над містом ллється сріблястий сміх купідона. Йому вдалося подарувати мені найкращій в житті день Святого Валентина.

***

Різдвяним ранком я прокинулася зі суцільною кашею у голові. Сон, що мені наснився цієї ночі ніяк не виходив із пам’яті. Наче нічого дивного в тому сні не має, проте чому ніяк не вдається про те забути. Я час від часу повертаюся до обдумування дивного сновидіння, намагаючись розгадати до чого то все. Те що сон незвичайний і так зрозуміло. Інакше я б його швидко забула й сконцентрувалася на чомусь іншому. Натомість, ця дивина не відпускала мене кілька діб, змушуючи кожну вільну хвилинку повертатися до обдумування того що наснилося.

***

Минув місяць. Я вже встигла забути про той сон, поки одного дня не зустріла чоловіка аж надто схожого на того хто мені тоді наснився.

Він завітав до нашого офісу наприкінці робочого дня й спитав як знайти керівництво. Я перебуваючи в легкому шоці від подій що відбувалися навколо, з зусиллям зібралася з думками й вгамувавши емоції пояснила де кабінет керівництва. Незнайомець посміхнувся й неквапливо покрокував у вказаному напрямку. Я спантеличено дивилася, як його кремезна постать в темно-синьому пальті віддаляється від мене йдучи все далі й далі коридором.

Я струснула головою відганяючи позаробочі думки й повернулася до своїх обов’язків. Закінчила роботу й почала збиратися додому. Незнайомця все не було. Колеги вже почали розходитися. Я теж пішла.

Вийшовши з душного офісу на зимову вулицю я вдихнула морозного повітря й з замисленим виразом на обличчі неквапливо покрокувала тротуаром у бік зупинки.

 Споглядаючи вітрини, повз які проходила, впіймала себе на доволі невеселих думках. Усе навкруги нагадувало що зимові свята ще не скінчилися. Вітрини магазинів кричали про прийдешній День Святого Валентина, й мені стало сумно від того що я знову проведу це свято наодинці. Мені ще жодного разу не пощастило відсвяткувати день закоханих у парі. Все якось не ладналося. А тепер ще й своє двадцятип’ятиріччя, що напередодні свята кохання доведеться святкувати наодинці із собою, адже усі подружки уже заміжні, тому ніхто не зможе прийти, максимум подзвонять.

Я, сумно зітхнувши, перейшла проїжджу частину й продовжила шлях. До зупинки залишалося вже недалеко, як мене хтось легенько сіпнув за плече. Я розвернулася й побачила того незнайомця з офісу.

Отак і відбулася наша доленосна зустріч. Ми зупинилися на зимовій вулиці, прикрашеній святковими ліхтариками гірлянд, під шум проїжджаючого повз транспорту, й мовчки стояли вдивляючись в обличчя один одного. Повз проходили люди, тож відстороненість швидко пройшла. Його штовхнули і йому довелося відступити вбік пропускаючи хлопця, що кудись поспішав не помічаючи оточення.

Ця подія трохи розштурхала нас, змусила перервати мовчазний діалог. Я відвела погляд, стиснула плечима, розвернулася й покрокувала далі вулицею. Він наздогнав й прилаштувався поруч і без вагань розпочав бесіду. Діалог почався зі знайомства, плавно перетікши в обговорення життя-буття. З того дня ми вже надовго не розлучалися.

***

І от, я вперше святкувала день Святого Валентина не сама. Того дня я поспішала на побачення, адже цього разу була впевнена що на мене чекають.

Я йшла засніженим парком до місця зустрічі. Туди, де під ліхтарем я зустріла свою долю…