ЧАСТИНА 15 ГОСПОДАР БЕЗ ОБЛИЧЧЯ

На сходах стояв чоловік у темному костюмі. Його обличчя було звичайним — аж 
надто звичайним, наче Ельвіра бачила його сотні разів, але ніколи не звертала 
уваги.
— Ви господар? — запитала вона.
— Так мене називають.
— Це не відповідь.
Чоловік ледь схилив голову.
— Тоді запитай те, чого справді боїшся.
Ельвіра хотіла сказати: «Чому ви не відпускаєте мене?» Але слова застрягли в 
горлі. Вона подивилася на фотографії, на годинник, що йшов назад, на срібний ключ.
— Чому ви знаєте мої спогади?
— Я не забираю їх, Ельвіро. Я зберігаю те, що ти залишаєш у цьому домі.
— Я нічого вам не залишала.
— Кожен сон закінчується вибором. І кожен вибір щось забирає, якщо людина 
відмовляється його зрозуміти.
Чоловік простягнув руку. На долоні лежала маленька скляна кулька. Усередині 
мерехтіло помаранчеве світло.
— Подивись.
Ельвіра торкнулася кульки, і перед нею розгорнулася картина: вона стояла в 
коридорі цього будинку, налякана, розгублена, стискаючи в руках ключ. Тоді вона 
побігла до дверей і, не озираючись, вийшла назовні. Вона не помітила, як за нею 
зачинилися двері, а на підлозі залишився тонкий срібний слід.
— Це було насправді? — запитала вона.
— Це те, що ти пам’ятаєш не повністю.
— А ви хто? Чому саме цей будинок?
Господар подивився на неї довго й уважно.
— Колись я теж шукав дорогу додому. Та я так боявся згадати правду, що 
залишився тут. Згодом будинок навчився зберігати чужі сни, а мене зробив своїм 
сторожем.

— Ви людина?
— Колись був.
Відповідь прозвучала без гордості й без жалю. Просто як факт.
Раптом годинник унизу зупинився. Усі фотографії на стіні одночасно 
повернулися до них зображенням до стіни.
Господар зблід.
— Він знайшов тебе раніше, ніж я думав.
— Хто?
— Той, хто живе за десятим вікном.
Інша Ельвіра схопила її за руку.
— Тепер не можна залишатися тут. Якщо вікно відчиниться, будинок перестане 
відрізняти спогади від реальності.
— То як мені повернутися?
Господар кивнув на срібний ключ.
— Знайди кімнату, якої не було. І цього разу не тікай від того, що побачиш