ЧАСТИНА 14 БУДИНОК ІЗ ПОМАРАНЧЕВИМ ВІКНОМ

Ельвіра не рушила з місця. Вона дивилася на власну копію, що стояла на порозі, і 
намагалася збагнути, котра з них справжня.
— Якщо ти я, — нарешті сказала вона, — то скажи щось, чого ніхто інший не 
знає.
Дівчина на порозі сумно всміхнулася.
— Ти завжди рахуєш вікна, коли боїшся. Тут їх дев’ять. Але вранці буде десять.
Ельвіра відчула, як холод пробіг по спині. Вона справді рахувала вікна в 
загадковому будинку, хоча ніколи не розповідала про це вголос.
— Хто ти?
— Та, яка залишилася тут, коли ти пішла.
Найк тихо потягнув Ельвіру за рукав. Здавалося, він хотів, щоб вона не 
наближалася до порога. Але дівчина відступила вбік і впустила їх усередину.
У будинку пахло пилом, воском і дощем. Усе було знайомим: вузький коридор, 
старий годинник, картина з темним морем. Та тепер Ельвіра помічала те, чого 
раніше не бачила. На стінах висіли десятки фотографій, і на кожній була вона — у 
різному віці, в різному одязі, з різними виразами обличчя.
— Це що? — запитала вона.
— Варіанти, — відповіла інша Ельвіра. — Кожен раз, коли ти робила вибір, тут 
з’являвся новий портрет.
— Це неможливо.
— Ти й сама вже знаєш, що слово «неможливо» тут нічого не означає.
З дальньої кімнати долинув звук годинника. Він ішов назад. Стрілки рухалися 
так швидко, що зливалися в коло.
На столі лежав аркуш. На ньому було написано: «ЩОБ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ, 
ЗГАДАЙ, ЯК ТИ ЗВІДСИ ПІШЛА».
Ельвіра перечитала рядок.
— Я не пам’ятаю, як пішла.
— Саме тому ти повернулася, — сказала її копія. — Господар не може відпустити 
людину, доки вона не зрозуміє, що саме тримає її тут.

— А хто він?
Інша Ельвіра глянула на сходи.
— Той, хто пам’ятає все, що ти забула.
На верхньому поверсі рипнула підлога. Найк загарчав, але не відступив. Ельвіра 
підняла срібний ключ і побачила, що на його голівці з’явилася крихітна позначка — 
дев’ять рисок і одна незаповнена.
Десяте вікно, подумала вона.
Із темряви згори пролунав спокійний голос:
— Нарешті ти прийшла не як гостя, а як та, що ставить запитання