ЧАСТИНА 11 КІМНАТА, ЯКОЇ НЕ БУЛО

Я знову перечитала повідомлення від тата. У ньому було лише одне речення:
«Ельвіро, не відчиняй останні двері, навіть якщо почуєш мій голос».
Пальці тремтіли. Я хотіла відповісти, але екран раптом згас. Телефон
вимкнувся, хоча ще хвилину тому заряд був майже повним.
— Ніке, — тихо покликала я. — Ти знаєш, що відбувається?
Білий пес сидів біля сходів. Його вуха були притиснуті до голови, а погляд не
відривався від дверей у кінці коридору.
— Знаю не все, — відповів він. — Але знаю, що цей будинок не любить, коли
люди згадують те, що він намагається приховати.
— А що він приховує від мене?
Ніке не відповів.
Мама сиділа на дивані, склавши руки на колінах. Вона здавалася втомленою.
Надто втомленою для людини, яка щойно повернулася з небуття.
Я підійшла до неї.
— Мамо, подивися на мене.
Вона підняла голову. Її очі були такими самими, як я пам’ятала: теплими,
темними, рідними. Та тепер я помічала те, чого раніше не хотіла бачити. Вона
майже не моргала. Її пальці залишалися нерухомими, а на зап’ясті виднівся тонкий
темний слід, схожий на старий браслет.
— Ти справді моя мама? — запитала я.
Вона заплющила очі.
— Я завжди була твоєю мамою, Ельвіро.
— Це не відповідь.
За вікном ударив грім. У коридорі щось клацнуло, і на стіні біля сходів
відчинилися маленькі дверцята, яких раніше там не було.
Вони були вузькі, майже непомітні, пофарбовані в той самий колір, що й стіна.
За ними виднілися темні сходи, які вели вниз.
Господар будинку з’явився так раптово, що я здригнулася.
— Не заходь туди, — сказав він.
— Чому?
— Тому що ця кімната не призначена для тебе.
— Тоді для кого?
Він подивився на маму. Вона відвернулася.
4
І цього було достатньо, щоб я зрозуміла: вони обоє щось приховують.
— Я втомилася від ваших таємниць! — вигукнула я. — Усі знають щось про
мене, крім мене самої!
Я зробила крок до дверцят.
Ніке загарчав.
— Ельвіро, не треба.
Але цього разу я не послухала.
Сходи скрипіли під ногами. Унизу пахло пилом, старим папером і чимось
солодким, наче квітами, які давно зів’яли у вазі. Я дістала телефон, натиснула
кнопку живлення — екран не засвітився.
На останній сходинці я побачила двері.
На них не було ручки. Лише невелика латунна табличка з одним словом:
«ПАМ’ЯТЬ».
Я торкнулася її пальцями.
І світ зник.
Я стояла посеред нашого старого будинку. За вікном світило сонце, на кухні
дзенькав посуд, а мама кликала мене обідати. Усе було настільки справжнім, що я
на мить забула про дивний будинок, Ніке й господаря.
— Ельвіро, йди сюди, — почула я мамин голос.
Я побігла на кухню.
Мама стояла біля столу й різала яблука. Вона була живою. Молодшою, ніж у
моїх останніх спогадах, але саме такою, якою я пам’ятала її з дитинства.
— Мамо?
Вона обернулася й усміхнулася.
— Ти знову забула, що обіцяла?
Ніж зупинився в її руці.
— Що я обіцяла?
Усмішка повільно зникла з її обличчя.
— Що ніколи не повертатимешся до того будинку.
Я відступила.
— Я ніколи там не була.
Мама подивилася на мене так, ніби почула найстрашнішу брехню у своєму
житті.
— Саме це тобі й наказали забути.
5
Раптом усе навколо затремтіло. Кухонні шафки почали зникати, сонячне світло
згасло, а мамин голос став віддаленим.
— Коли прокинешся, не дозволяй йому забрати ключ. Чуєш мене, Ельвіро?
Ключ — це єдине, що він не може створити сам.
— Який ключ?!
Але відповіддю був лише гуркіт.
Я розплющила очі на холодній підлозі підземної кімнати.
Ніке стояв поруч і обережно торкався носом моєї долоні. Господар схилився
наді мною. А мама стояла біля дверей і дивилася на мене з таким страхом, якого я
ще ніколи не бачила в її очах.
— Де ключ? — запитав господар.
Я повільно сіла.
— Який ключ?
Його обличчя змінилося.
Уперше відтоді, як я потрапила до цього будинку, він здавався по-справжньому
наляканим.
І тоді я відчула щось холодне в кишені.
Я витягла маленький старий ключ. Він був чорним, із тонким візерунком у
вигляді гілок, а на його кінці висіла крихітна металева бирка.
На ній було вигравірувано дату.
День смерті моєї мами.
— Це неможливо, — прошепотів господар.
— Ти казав, що знаєш усе про цей будинок, — сказала я. — То поясни мені, що
це означає.
Він не відповів.
Замість цього мама раптом крикнула:
— Віддай йому ключ, Ельвіро!
Я подивилася на неї.
Вона ніколи не кричала на мене так. Навіть тоді, коли я була маленькою й
робила щось погане.
— Чому? — прошепотіла я.
Мама зробила крок до мене.
— Тому що якщо ти відчиниш останні двері, він дізнається, що ти пам’ятаєш.
— Що пам’ятаю?
6
Вона не встигла відповісти.
Десь далеко в будинку пролунав звук годинника. Один удар. Потім другий.
Потім третій.
Господар різко підвів голову.
— Ні, — прошепотів він. — Ще не час.
— Що відбувається? — запитала я.
Ніке притиснувся до моєї ноги.
— Будинок прокидається.
Згори долинув гуркіт. Потім я почула кроки — повільні, важкі, наче хтось
спускався сходами до нас.
Але нас було лише четверо.
Я стиснула ключ у долоні.
Кроки зупинилися просто за дверима з табличкою «ПАМ’ЯТЬ».
І хтось із того боку тихо постукав.
— Ельвіро, — пролунав голос мого батька. — Відчини. Я прийшов забрати тебе
додому.
Я завмерла.
Бо голос був татів.
Але я точно знала: тато ніколи не називав Ельвірою

 Він завжди казав " Доню"