ЧАСТИНА 10 ТА, ЩО ЗА ДВЕРИМА

— Якщо ти справді моя мама, — прошепотіла я, — скажи, що сталося того дня,
коли я загубилася в старому дворі.
Жінка поруч зі мною стиснула мою долоню.
— Тобі було шість. Ти побігла за метеликом, а я знайшла тебе біля хвіртки.
— Ні, — озвався голос за дверима. — Тобі було п’ять, Ельвіро. І ти прийшла
сюди сама.
Я відсмикнула руку.
Ніке опустив голову.
— Ти знав? — запитала я його. — Ти знав, що зі мною щось зробили?
— Я сподівався, що тобі ніколи не доведеться це згадувати, — тихо відповів він.
Господар підійшов до дверей, але не торкнувся їх.
— У цій кімнаті є відповідь на запитання, чому твоя мати повернулася. І на
запитання, чому твій батько може бути в небезпеці.
У голові спалахнули уривки спогадів: маленькі руки, що стискають мамину
сукню; дитячий голос, який благає повернути маму; обіцянка більше ніколи нічого
не просити. Потім — темрява і чийсь шепіт: «Ти залишиш тут один спогад. Лише
один».
Я похитнулася.
— Що я забула?
За дверима хтось тихо засміявся. Це був дитячий сміх, але в ньому не було
нічого веселого.
Я згадала фотографію з дитячої кімнати: маленька дівчинка в білій сукні
тримала її обома руками. На звороті стояли слова: «Ельвіра. П’ять років. День,
коли вона залишила минуле».
Мені здалося, що підлога хитається.
Телефон раптом засвітився в моїй долоні. На екрані з’явилося повідомлення від
тата:
«Ельвіро, якщо ти чуєш голос за дверима, не відповідай. Що б він не обіцяв — не
вір».
Я підняла очі на маму. Вона дивилася на двері так, ніби боялася не того, хто був
за ними, а того, що я можу згадати.
— Хто ти? — запитала я її.
Вона не відповіла.
А голос за дверима прошепотів:
2
— Запитай у свого батька, ким ти була до того, як він навчив тебе забувати.
Я відступила. Раптом я зрозуміла, що найбільша таємниця цього будинку — не
те, хто повернувся з мертвих.
А те, скільки мого життя мені ніколи не належало.