ЧАСТИНА 8 МАМО, ЦЕ СПРАВДІ ТИ?

Я стояла перед відчиненими дверима й не могла повірити власним очам.
На порозі була моя мама — Іра. Та сама мама, яку я втратила й за якою
сумувала щодня.
— Мамо?.. — ледь чутно прошепотіла я.
Вона дивилася на мене з такою ніжністю, що в мене перехопило подих. Я
боялася навіть поворухнутися, адже раптом це лише сон, який зникне,
щойно я простягну руку.
— Ельвіро, доню моя, — тихо промовила вона.
Я кинулася до неї й міцно обійняла. Сльози самі покотилися по моїх
щоках. Я притискалася до мами, боячись відпустити її хоча б на мить.
Ми сіли поруч. Я тримала маму в обіймах і не могла перестати дивитися
на неї. Мені хотілося запам’ятати кожну рисочку її обличчя, кожен рух,
кожен звук її голосу.
І раптом пам’ять повернула мене в той страшний день — на мамин
похорон.
Я пригадала, як стояла біля неї й не могла змиритися з думкою, що
більше ніколи не почую її голосу. Її тіло було холодним, а руки — такими
холодними, що я досі пам’ятала це відчуття. Тоді я не хотіла відпускати її
долоні. Мені здавалося, що якщо триматиму її руку ще трохи, то все якось
зміниться, мама розплющить очі й скаже, що все добре.
Але цього не сталося.
Після похорону в нашому домі ніби стало менше світла. Я часто ловила
себе на думці, що хочу розповісти мамі щось звичайне: як минув день, що
мене засмутило, що насмішило. І щоразу згадувала, що її більше немає
поруч.
Я сумувала за її обіймами, за тим, як вона називала мене донечкою, за її
голосом, який умів заспокоїти навіть тоді, коли весь світ здавався
ворожим.
І ось тепер вона сиділа переді мною. Я відчувала її тепло й чула її
дихання. Це було настільки неймовірно, що серце стискалося від щастя й
страху водночас.
— Ти справді тут? Чи це знову сон? — запитала я, дивлячись їй в очі.
Мама ніжно торкнулася моєї щоки.

— Не всі зустрічі відбуваються так, як ми звикли думати, Ельвіро. Але
поки ми разом, не витрачай цей час на страх.
Її слова не дали мені відповіді, але я не стала розпитувати далі. Мені так
довго бракувало її, що зараз я хотіла лише сидіти поруч і тримати її за
руку.
Та раптом десь у коридорі скрипнула підлога.
Я завмерла.
За дверима почувся знайомий голос господаря:
— Ельвіро, я ж попереджав тебе, що в цьому будинку не варто довіряти
власним очам.
Я міцніше обійняла маму й повернула голову до дверей. У грудях знову
оселився страх. Я не знала, чого від нього чекати й чому він так
наполегливо намагався переконати мене, що не всьому тут можна вірити.
— Не слухай його, — прошепотіла я мамі. — Я не дозволю йому забрати
тебе в мене знову.
Мама нічого не відповіла. Вона лише міцніше стиснула мою руку.
За дверима знову пролунав голос господаря:
— Ти отримала те, за чим сумувала найбільше. Але пам’ятай: у цьому
будинку нічого не відбувається просто так.
Я відчула, як по спині пробіг холодок.
Що він мав на увазі? Чому мама опинилася тут? І яку ціну він вимагатиме
за нашу зустріч?
Я не знала відповідей. Та одне знала напевно: після цієї ночі моє життя
вже ніколи не буде таким, як раніше