ЧАСТИНА 7 ДІВЧИНКА НА ФОТОГРАФІЇ

Я не могла відірвати погляду від фотографії. Маленька дівчинка на ній
була схожа на мене настільки, що це вже не могло бути випадковістю. Я
перевернула знімок і знову прочитала напис: «Ти вже була тут, Ельвіро».
— Найку, поясни мені, що це означає! — я простягнула йому фотографію.
Пес довго дивився на неї, а тоді тихо сказав:
— Не все, що ти забула, зникло назавжди.
— Я ніколи не була в цьому будинку! Я б пам’ятала!
— Можливо, — відповів Найк. — А можливо, пам’ять іноді захищає нас від
того, до чого ми ще не готові.
Я хотіла поставити ще десятки запитань, але раптом у кінці коридору
почувся звук кроків. З темряви вийшов чоловік. Він був високим,
одягненим у темний одяг, а його обличчя здавалося блідим у тьмяному
світлі ламп.
Я одразу зрозуміла: це господар будинку.
— Отже, ти знайшла фотографію, — промовив він. Його голос був
спокійним, але в ньому відчувалася холодна впевненість.
— Хто ви? Чому у вас є фотографії моєї родини? І чому ви написали, що я
вже була тут? — запитання посипалися одне за одним.
Господар не поспішав відповідати. Він лише поглянув на знімок у моїй
руці.
— Ти шукаєш відповіді, але не всі вони тобі сподобаються.
— Я маю право знати правду!
— Можливо. Та спершу ти повинна навчитися слухати попередження.
Він перевів погляд на двері в кінці коридору. Вони були старими,
темними й замкненими на великий металевий ключ.
— Запам’ятай, Ельвіро: якщо почуєш, як хтось за цими дверима називає
тебе на ім’я, не відповідай. Навіть якщо голос здаватиметься знайомим.
Особливо тоді.
Від його слів мені стало моторошно.
— А що за ними?
— Те, чого ти поки не повинна бачити.
2
Господар розвернувся й пішов, ніби розмова була завершена. Найк
притулився до моєї ноги.
— Не підходь до тих дверей, — прошепотів він. — Пообіцяй.
Я кивнула, хоча сама не була певна, що зможу стримати цікавість.
Минуло лише кілька хвилин, коли з-за зачинених дверей долинув тихий
голос:
— Ельвіро… доню…
Я застигла. Цей голос я впізнала б серед тисяч інших. Так мене називала
мама.
— Не відповідай! — різко сказав Найк, ставши між мною та дверима.
Я затиснула долонею рот, а серце шалено калатало. Голос за дверима
знову покликав мене — цього разу ще тихіше, майже благаючи.
Я знала, що повинна відійти. Але як можна не відгукнутися, коли тебе
кличе той, за ким ти сумувала найбільше?