ЧАСТИНА 6 ЛИСТ ВІД ГОСПОДАРЯ

Я ще довго ходила коридорами загадкового будинку, намагаючись
зрозуміти, чому тут зберігалися фотографії моєї родини. Усе навколо
здавалося знайомим і водночас чужим. Навіть тиша була дивною — ніби
будинок прислухався до кожного мого кроку.
Найк ішов поруч, але на мої запитання відповідав неохоче. Здавалося, він
знав значно більше, ніж хотів розповісти.
— А господар колись пояснить, що тут відбувається? — запитала я.
— Коли настане час, — відповів Найк. — Але є речі, до яких тобі краще не
наближатися.
Саме тоді я помітила на столику біля вікна конверт. На ньому було
написано моє ім’я: «Ельвірі». Почерк був рівним і акуратним. Я
озирнулася, та в кімнаті нікого не було.
Я розкрила конверт. Усередині лежав аркуш паперу.
«Ельвіро, якщо ти читаєш цього листа, значить, будинок уже почав
відкривати тобі свої таємниці. Не намагайся знайти мене раніше, ніж я сам
цього захочу. І запам’ятай головне: якщо побачиш двері, замкнені на
ключ, — не відчиняй їх. Що б ти не почула звідти, не відповідай і не заходь
усередину».
Я перечитала лист кілька разів. Чому господар забороняв мені відчиняти
лише одні двері? І чому він був упевнений, що я їх знайду?
— Найку, ти знаєш, про які двері йдеться? — запитала я.
Пес опустив голову й на мить відвів погляд.
— Я знаю тільки те, що господар не пише попереджень без причини.
Будь ласка, Ельвіро, пообіцяй, що послухаєшся його.
Я нічого не відповіла. У глибині душі цікавість уже перемогла страх.
Повертаючись до коридору, я помітила невелику фотографію, що лежала
на підлозі біля стіни. Піднявши її, я завмерла. На знімку була маленька
дівчинка, яка дивовижно нагадувала мене в дитинстві. На звороті хтось
написав: «Ти вже була тут, Ельвіро».
У мене похололи руки. Я не пам’ятала цього будинку. То чому хтось був
певен, що я вже тут бувала? І що саме я забула?