ЧАСТИНА 2 НА НАШОМУ ПОДВІРЇ

Якимось дивом опиняюся на нашому подвір’ї. Тато працює біля альтанки,
на задньому дворі, займається машиною. Я стою посеред подвір’я й
намагаюся зрозуміти, як опинилася тут після того дивного будинку.
Раптом чую над головою гудіння. Щось літає над нами. Підводжу очі й бачу
невеликий безпілотник, схожий на «шахед». Він робить кілька кіл над
подвір’ям, а потім починає знижуватися й летить у бік городу.
Я помічаю, що він падає саме туди, де щойно працював тато.
— Тату, біжи звідти! — кричу я щосили.
Безпілотник падає на те місце, де тато стояв буквально кілька секунд тому.
Я чекаю на вибух, але його не стається. Апарат продовжує гудіти, ніби досі
намагається летіти.
Я не знаю, що робити, тому телефоную дядькові Едварду.
— Едварде, на наше подвір’я впав «шахед». Що робити? — питаю я.
— Телефонуй за номером 101 і повідом про це. Але перед тим скажи, чи це
наші, новомиколаївські рятувальники, — відповідає він.
Чому він попросив уточнити саме це, я не розумію. Та часу на роздуми
немає. Я набираю 101.
— Добрий день. У нашому селі, Іванівському, на подвір’я впав «шахед»,
але він не вибухнув. Скажіть, будь ласка, це новомиколаївські
рятувальники? — запитую я.
— Добрий день. Так, новомиколаївські, — відповідає диспетчерка
Світлана. Потім її голос стає серйознішим: — Твій батько живий? Ще хтось
постраждав?
Я хочу відповісти, але на мить гублюся. У голові досі стоїть гул
безпілотника, перед очима — незнайомий будинок, дзеркало й біла собака,
яка говорила людським голосом.
І тоді я думаю: а що, як це все — не просто дивний сон? Чому я пам’ятаю
кожну кімнату так чітко? І чому відчуття небезпеки не зникає навіть тепер,
коли я вже на своєму подвір’ї?