Сон з Херсону

  Величне місто Херсон розкинулось по обидва боки Дніпра. Воно славиться не лише найсмачнішими кавунами у світі, хоча це безперечно правда, а й прекрасною природою. Тут можна прогулятись Олешківськими пісками, відвідати заповідник “Асканія Нова”, та скупатись одразу у двох морях Чорному та Азовському.
Сон обожнював своє місто, адже воно було його єдиним домом, і про кращий годі було мріяти. Він любив намочувати свої лапки у теплому морі, гуляючи пляжами Херосну, роздивлятись прилавки із смачними наїдками на місцевому базарчику, де його завжди пригощали смаколиками, а досхочу наївшись він щасливо виляючи хвостиком біг у двір одного з будинків, та дрімав біля лавочки, поки милі бабусі охороняли його сон. Варто сказати що прізвисько йому придумали ті самі милі бабусі. Собака бувало так міцно засинав, що ані галас дітей, ні тупотіння ніг, чи навіть машинна сигналізація не могли розбудити соню. От і прізвисько отримав він відповідне “Сон”.
Проте однієї холодної зими собаку все ж вдалось розбудити просто посеред ночі. Звідусіль гучно ревіла сирена, то наростаючи, то стихаючи. Почулися гучні вибухи, так що вікна у під'їзді будинку задрижали, рознеслась хвиля дитячого плачу, а жителі почали поспіхом покидати будівню. Бабусі заклопотано щось перебирали у руках, стараючись помістити це у свої торбинки, а молоді батьки із дітьми прямували кудись у холодну ніч. Очі людей наповнила тривога, Сон і сам відчував її, проте нічого не розуміючи лише ближче притискався до свого маленького сховку під сходами. 

Коли надворі трішки проясніло Сон вирішив вийти із свого сховку. Багато автобусів та машин уже стояли у чергах на виїзд із міста, ще було зовсім рано та холодно але людей це не лякало, під звуки сирен вони покидали його.

Собака і сам хотів податись чим по далі від цих страшних звуків, які його дуже лякали, тож вирішив іти за людьми. Відійшовши зовсім трохи від центральної частини міста, його лапки швидко замерзли та змучились, та на своє щастя  він узрів о бабіч дороги невеличку недобудовану будівлю, і вирішив там перепочити. У будівлі було холодно, проте сухо, і він задрімав на сірому мішку із піском. Пробувши декілька днів у холодній цегляній будівлі, здригаючись чи то від звуків вибухі чи то від холоду собака вирішив повертатись до міста.  Туман змішавшись із димом стелився густою масою, через яку було лише ледь ледь видно образ пустого холодного міста. Де не де стояли покинуті автівки, лежали поспіхом розкидані, а й може загублені речі. Він ніби то знав своє місто, але вперше не впізнавав його. Сон спробував віднайти свій дім, і ось вже знайома вулиця з кольоровими огорожами похмуро визирала із туману, ось дитячий майданчик де ще зовсім недавно було чутно сміх дітвори, але навпроти де мала височіти багатоповерхівка, із його сховком під східцями, залишилась лише гора розвалин. Декілька раз Сон намагався видертись на розвалини, в надії знайти щось знайоме, проте його постійно проганяли злі агресивні люди, жбурляючи у нього каміння. Тож схиливши голову на бік, засмучений, виснажений та голодний він поплентався у сторону базару.
Обійшовши кілька вулиць які було важко впізнати, він все ж вийшов на територію базарчика, проте і він стояв пусткою. 

Трішки понишпоривши між прилавками, які зовсім недавно ломилися від гори наїдків, він знайшов залишки їжі, та втамувавши голод приліг під лавою перепочи.

Сон знайшов собі новий прихисток на цьому базарчику, та рідко його покидав. Проте у ті рідкісні вилазки за межі свого сховку, він подекуди зустрічав людей, всі вони були зажурені та задумані. Ніхто не вітав один одного при зустрічі. Дорогами їздили великі зелені машини, видаючи скрипучі страшні звуки із середини, тут і там було чутно вибухи. Часто можна було зустріти чоловіків у зелених формах з неприємними рисами обличчя та злими поглядами.
Коли на вулиці трішки потеплішало Сон почав частіше навідуватись до свого будинку, в очікуванні що можливо хтось таки повернеться сюди. Запаси їжі уже давненько закінчились, то ж собака вирішив не витрачати сили на дорогу та залишатись біля розвалин, не дивлячись навіть на те що його часто проганяли. 

За декілька днів від невтомного чергування на розвалинах Сон побачив людей що наближались до нього. Спочатку собака бува подумав що йому то мариться від голоду, але ж ні. Хтось підійшов до нього та взяв на руки, це був молодий чоловік у військовій формі. Його очі кольору моря випромінювали доброту, то ж собака відчув полегшення. Нагодованого та вичесаного собаку, доставили у притулок для тварин, виділивши йому лежанку у одному ряді із ще одним собакою та котом.
Невдовзі Сон побачив крізь вікна будівлі що у місто повертаються люди, він намагався віднайти знайомі йому обличчя, проте ніяк не міг. Собака був дуже радий опинитись в притулку, проте його дім не тут, і при першій найкращій нагоді він утік.
Яскраві жовто-сині прапори майоріли на будинках, люди раділи і вітали один одного, і він теж радіючи пригавкував, вітаючи усіх пішоходів.
Ось ще одна вуличка, ще один поворот і він побачив ті сами розвалини що і в останнє як був тут. Проте все ж на лавочці сиділи ті самі добрі бабусі і він одразу підбіг до них. Їхні обличчя були сумні та стривожені, а очі вони час від часу протирали біленькими хусточками, проте узрівши собаку на мить прояснішали і взялися обнімати його, як найкращого давнього друга. Ще трохи вони посиділи разом, сумно оглядаючи те що залишилось від їхнього будинку, та невдовзі рушили у сторону базару.
Як виявилось на його місці зробили волонтерський пункт, де роздавали їжу і розсиляли людей у невеличкі будиночки розташовані неподалік. Сон разом із бабусями часто навідувались до будинку зустрічаючи біля розвалин сусідів. Хтось оселився у будинку поруч, хтось перебрався у один із таких же будиночків як бабусі а хтось поїхав у інше місто або ж взагалі іншу країну, проте Херсон з кожним днем розквітав і повертався до буденного звичайного життя, або можливо лише так здавалось…