Глава 7. Пробудження

Світ навколо Артемія тріщав, немов стара плівка, яку перегортає вітер.
Кольори втрачали сенс, звуки глухли, простір перетворювався на крихке відлуння.
Слова Еви звучали десь поруч, у голові, як далекий дзвін, що водночас кликав і заспокоював:
"Щоб дізнатися, що було далі — ти маєш прокинутись."

Але як?
Куди повертатися, якщо межа між сном і реальністю вже стерлася?

Він стояв посеред туману.
Під ногами не було землі — лише відблиски, уламки спогадів, що повільно опускалися в порожнечу.
Обличчя, голоси, уривки подій пропливали навколо — немов хтось перегортав сторінки його життя.
Він бачив маленьку кімнату з дитячими іграшками.
Темне озеро, в якому все ще відбивався місяць.
І власне відображення, яке колись забрало ключ.

— Де я?.. — прошепотів він, але відповіддю став лише шелест.

І тоді з туману вийшла Тінь.
Висока, безлика, така сама, як раніше, тільки тепер з її силуету струмувала тьма, ніби дим із розтрощеного серця.

— Ти справді думаєш, що є куди повертатися? — її голос ковзав між думками, як лезо, розрізаючи спогади. —
Там тебе не чекають. Там — лише біль.

Він дивився на неї, і з кожним словом усе менше вірив у власну здатність вибратися.
Тінь говорила правду: там, поза цим сном, дійсність була холодна, безжальна.
Самотність, провина, страх — ось що чекало на нього.

Та щось у серці, тихе й тепле, не давало погодитися.
Образ Еви, що стояла на березі озера, стискаючи його руку.
Її голос, що кликав, не наказував.
Життя — справжнє, світле — чекало там.

— Я більше не твій, — сказав він. Голос тремтів, але слова прозвучали твердо.

Тінь завмерла. Потім її контури заворушилися, наче від вітру.
— Ти не розумієш, — прошипіла вона. — Я — частина тебе. Без мене ти впадеш. Я — твій страх, твоя провина, твоє минуле.

— Можливо, — тихо відповів Артемій. — Але тепер я готовий дивитися на тебе, а не ховатися.

Він зробив крок уперед.
Тінь відступила, потім раптом кинулася на нього, обплутала руки, стискаючи груди.
Холод прорізав тіло, наче її пальці проникали всередину.

— Не йди! — її крик розірвав повітря. — Ти нічого не зміниш! Сон — це все, що в тебе є!

Він заплющив очі.
І вперше за весь час — не втік.
Просто зробив крок уперед — туди, де вже не було страху.

Світ навколо розсипався, мов скло, що нарешті не витримало напруги.
Уламки світла летіли повз нього, відблиски моментів життя: дитинство, сміх, перше кохання, запах дощу, тиша після втрати.
І серед цього всього — голос Еви:
"Ти вже близько."

Він вдихнув.
І світло прорізало темряву.

Тиша.
А потім — гул апаратів.
Запах антисептика, важке повітря, що пахло ліками та стерильністю.
Десь поруч — кроки, шелест тканини, хтось говорить тихо, але слова тонуть у гулі.

Артемій повільно розплющив очі.
Світ був білий. Холодний. Реальний.
Біла стеля, білі стіни, світло, яке не болить, але ріже зір після довгої темряви.
На моніторі біля ліжка — миготливий зелений ритм.
На руці — катетер.
На серці — тиша, яка вперше здається життям.

Поруч хтось сидів.
Він повернув голову.
І побачив її.

Ева.

Вона виглядала старшою, ніж у спогадах, але очі залишилися ті самі — теплі, глибокі, справжні.
Вона тримала його за руку, ніби боялася відпустити навіть тепер.
Її пальці були теплі, живі, справжні — не відлуння, не сон.

— Ти прокинувся, — прошепотіла вона, усміхнувшись крізь сльози. — Я знала, що ти зможеш.

Він хотів щось сказати, але губи ледве слухалися.
— Це... не сон? — нарешті видихнув він.

Ева поклала долоню йому на щоку.
— Ні, цього разу — ні.
Ти потрапив в аварію дорогою до мене.
Ти був у комі майже місяць.

Артемій мовчав, слухаючи, як дихає лікарня, як б'ється його серце.
Сон і дійсність змішувалися, і він не розумів, де закінчується одне і починається інше.

— А... що було з тобою? — запитав він хрипко.

Ева усміхнулася, її погляд був світлим і трохи втомленим.
— Я чекала. Щодня. Розмовляла з тобою, навіть коли ти не чув.
І, здається, ти слухав. Бо іноді, коли я брала тебе за руку, твої пальці ворушилися.

Він заплющив очі, намагаючись зібрати докупи розбиті образи, сни, обличчя.
Йому здавалося, що він бачив тисячі світів, але жоден не був таким справжнім, як цей момент.

— Ми... знову разом, Артемію, — сказала вона тихо. — Після всього. І тепер — ми не одні.

Вона поклала його руку собі на живіт.
Під тонкою тканиною відчувався ледь помітний рух — нове життя, новий ритм.

Артемій усміхнувся.
Сльози тепер були не від болю, а від того, що життя, як і сон, може бути дивом.

— 31 лютого... — прошепотів він.

Ева здивовано підняла брови.
— Що?

— День, якого не існує. Але саме в ньому я тебе знову знайшов.

Вона тихо засміялася крізь сльози, нахилилася ближче й поцілувала його в лоб.
— То, може, хай він існує тільки для нас?

— Хай буде так, — відповів він і вперше за довгий час усміхнувся щиро.

За вікном сходив світанок.
Світло розливалося по палаті, фарбуючи стіни золотом.
Тіні танули, мов спогади, що нарешті відпустили.
А в його грудях — нове відчуття: не страх, не провина, а спокій.

Сон закінчився.
І вперше — не тому, що він прокинувся.
А тому, що він вибрав жити.

💫 Кінець.
"Сон не закінчився. Просто він згадав, що спить — і вирішив прокинутися."