Розділ 6. Те, що лишилося

Тиша.
Довга, холодна, без краю.

Артемій сидів у порожнечі, схилившись, мов на дні моря.
Навколо не було нічого — лише темрява і тихе биття власного серця, що здавалося чужим.
Він не відчував тіла, не чув часу.
Світ, який він щойно бачив, розтанув, залишивши після себе гіркий присмак втрати.

Він не плакав — навіть сліз не було.
Лише мовчання, у якому кожна думка боліла.

"Це все моя провина..." — повторював він подумки, і ці слова, здавалось, звучали голосніше, ніж будь-що.

Він замкнувся в собі, сховався за стінами, які сам і збудував.
І навіть коли навколо простір поволі почав світлішати, він не поворухнувся.

Перед ним стояла Єва.
Мов тінь, мов спогад — але тепер інша.
Не дівчинка з білосніжною сукнею, не підліток біля озера.
Жінка.
Її погляд був спокійний, але в ньому жила втома, і щось ще — жаль.

— Ти прийшла знову? — тихо запитав він, не підводячи очей.
— Я не йшла, — відповіла вона. — Просто ти нарешті знову дивишся.
— Ти змінилась... — прошепотів він. — Не така, як у спогадах.
— Бо це вже не спогад, Артемію. Це теперішнє.

Він нарешті підвів голову.
Її волосся було коротшим, обличчя — зріліше, ніж у тій, яку він колись тримав за руку.
Її очі не сяяли дитячим світлом — тепер у них жила мудрість і тиха печаль.

— Чому я бачу тебе такою?
Єва мовчала, потім зробила крок до нього.
— Бо ти згадав не все. І поки не побачиш усе, я не зможу повернути тебе назад.

— Я бачив, як ти... — він затнувся. — Як вода...
— Це не кінець, — перебила вона. — Є продовження.

Він насупився, ніби не вірячи.
— Продовження? Я бачив, як ти потонула! Я не врятував...
— Неправда, — сказала вона тихо. — Ти боявся — так. Але страх не переміг тебе.

Її голос лунав чіткіше, ніби простір сам підштовхував слова ближче до нього.
— Коли я зникла під водою, ти справді злякався. Ти побіг. Але не тікаючи — ти біг за допомогою.

Він дивився на неї мовчки.
— Я?
— Так. Ти привів людей. Ти кричав, поки тебе не почули. І коли вони готувалися кинутись у воду, ти не чекав. Ти сам стрибнув.

Перед його очима з'явилася картина — блискавка, темне небо, вода, що б'ється об берег.
Він бачить себе — мокрого, змученого, але не здається.
Він пірнає, шукає її, знаходить — і тягне на поверхню.
Потім чужі руки, ліхтарі, крики.

— Ти врятував мене, — сказала Єва. — Але ти цього не пам'ятав, бо тінь не дозволяла.

І тут повітря навколо здригнулося.
З темряви за спиною Єви виринув шепіт — холодний, різкий:
— Не слухай її. Це неправда. Ти слабкий. Ти завжди тікав.

Єва зціпила пальці, але не відступила.
— Вона не хоче, щоб ти згадав, — сказала вона, і її голос став твердішим. — Бо коли ти згадаєш усе — вона зникне.

— Замовкни! — прошипіла Тінь, простягаючи руки до неї.
Простір затремтів, немов від бурі, і обличчя Тіні почало змінюватися — риси знову ставали схожими на Артемія.

Єва підняла руку, торкнулася світла, що лилося зверху.
— Ти пам'ятаєш, як потім мене відвезли до лікарні? — тихо спитала вона.
— Ні... — прошепотів він.
— Бо ти не хотів знати. Але я вижила. Довго лежала, не розмовляла, чекала. А ти приходив ночами — сидів біля ліжка, думав, що я не бачу.

Він закрив очі. Серце стислося.
— Я... я не витримав. Я втік.
— Так, — сказала вона, і в її голосі не було осуду. — Ти поїхав, бо не міг пробачити собі.

Тінь знову зашипіла:
— Вона бреше! Ти кинув її! Ти кинув себе!
Єва зробила крок ближче, її голос став ніжним:
— Не слухай. Це лише твій страх. Він живе тобою, але не є тобою.

Вона торкнулася його щоки.
— Артемію... ти маєш прокинутися. Тільки так дізнаєшся, що було далі.
— Прокинутись?
— Так. Там — продовження. Там — правда.

— А ти? — запитав він, хапаючи її руку. — Ти зникнеш?
Єва всміхнулася сумно:
— Я ніколи не зникала. Просто ти перестав мене бачити.

Світ навколо почав тріскати — ніби лід під ногами.
Тінь кричала, намагаючись заглушити її голос.
— Не смій! Не прокидайся! Там — біль! Там усе знову втратиш!

Єва підняла обличчя до світла.
— Ні, — сказала вона спокійно. — Там — шанс.

Вона глянула на нього востаннє.
— Артемію... час.

І коли він зробив крок до неї, усе навколо розтануло.
Темрява розсипалася, мов попіл.
Залишилося лише світло — м'яке, тепле, як ранок після бурі.