Глава 5. Темне озеро

Повітря стало важчим, немов сам світ перестав дихати.
Артемій стояв у знайомій кімнаті — тій самій, де на полицях стояли дитячі іграшки.
Але тепер він розумів: це не просто кімната. Це місце, де все колись почалося.
Не будинок, а спогад, який має обличчя і запах.

На підлозі все ще лежали фігурки тварин, розкидані, як після гри.
Дерев'яний вовк, ведмедик без ока, кілька книжок — усе залишилося на своїх місцях.
Та між іграшками, мов вода, струменів туман.

— Це було твоє друге місце, — сказала Єва тихо.
— Тут ти вчився грати, тут ти сміявся, тут ти вперше відчув, що таке "разом".
— А тепер? — спитав Артемій, озираючись.
— Тепер ти маєш побачити, чим усе закінчилось.

Він зробив крок, і під ногами більше не було дерев'яної підлоги.
Світ навколо розтанув, і перед ним розгорнулося озеро — темне, гладке, мов дзеркало без відображення.
По небу тягнулися хмари, повільно, як дим, і в повітрі стояв запах дощу, змішаний із вологістю землі.

Вода здавалася живою.
Вона не хвилювалася, лише глибоко дихала.
Десь далеко кричала чайка — і звук відбився луною, немов з іншого часу.

Єва стояла поруч, у тій самій сукні, що й у його спогадах — біла, легка, торкалася води, ніби сама була її частиною.
Її волосся розвівав легкий вітер, а очі світилися лагідним спокоєм.

— Це було наше місце, — сказав він, і голос зрадницьки затремтів. — Наш день.
— Так, — усміхнулася вона. — Ми втекли від усіх, щоб просто бути собою.
— Я пам'ятаю... — Артемій торкнувся чола. — Ми сиділи тут. Я обіцяв, що повернусь.

Навколо все ожило.
Він побачив себе — молодшого, спокійного, щасливого.
Він і Єва сиділи біля води, кидали камінці, сміялися з того, як вони тонули без сплеску.
Сонце було яскраве, трава пахла липою, а десь поблизу лунала пісня з старого магнітофону.

Він бачив, як подарував їй невеличку скриньку — з потемнілого дерева, з різьбленням у вигляді місяця.
— Це ключ, — сказав тоді хлопець, подаючи їй маленький металевий ключик на стрічці.
— А що всередині? — запитала вона з усмішкою.
— Твої сни, — відповів він. — А може — наші.

Вона засміялася — легко, як дзвін крапель по склу.
І в тому сміхові було щось безтурботне, живе, справжнє.
Світ здавався нескінченним, і навіть вода в озері світилася від світла.

Але небо поступово темніло.
Хмари зійшлися, і перший грім розірвав тишу.
Вітер зрушив листя на деревах, і повітря стало холодним.

— Може, підемо? — сказав він.
— Ще хвилину, — усміхнулася вона, нахиляючись до води. — Мій ключ... він випав!

Він побачив, як блиснуло щось серед хвиль.
Єва ступила у воду — спершу по щиколотки, потім по коліна.
Вона тягнула руку, намагаючись дістати ключик, що засвітився під поверхнею, як зірка.

— Єво, не треба, — озвався Артемій, але вона лише махнула рукою.
— Я зараз! Він же важливий! — крикнула вона, сміючись крізь вітер.

І саме тоді її нога зачепилася за густу підводну траву.
Вона втратила рівновагу, похитнулася — і в ту ж мить блискавка вдарила в дерево на березі.
Воно впало з глухим тріском, збурюючи хвилю, що накрила її з головою.

— Єво! — закричав він, кидаючись до води.
Але вода схопила її, ніби живе створіння.
Він побачив, як її рука тягнеться до нього, але хвиля знову зімкнулася, і все зникло.

Він кинувся слідом — холодна, густа вода різала дихання.
Але кожен його рух ніби стримувала сила — страх, провина, той самий, що нині стояв перед ним.

— Ти не врятував її, — сказав голос.
І з глибини піднялася Тінь — з його ж обрисами, але без обличчя.
— Бо вибрав тишу замість болю.

— Замовкни! — закричав Артемій, падаючи на коліна. — Замовкни, я не хочу!
— А треба, — відповіла вона. — Бо тільки правда звільняє.

Грім гримів, хвилі здіймалися, немов хотіли проковтнути весь світ.
І серед цього хаосу Тінь почала змінюватися.
Контури її обличчя ставали чіткішими, поки не з'явилися знайомі риси.
Перед ним стояв він сам — такий самий, тільки очі порожні.

— Це ти, — прошепотіла Єва, стоячи у відблиску хвиль. — Це той, ким ти став, коли перестав прощати.
Тінь усміхнулася.
— Я — твоя пам'ять. Я — твоє "якби".
— Ні... — відступив Артемій.
— Так, — голос лунав глибоко, як відлуння в кістках. — І ти мене створив.

Вітер знову стих. Озеро стало темним і нерухомим.
Артемій стояв посеред чорної води, і все навколо поступово розчинилося.
Тиша лягла, як кришка.

Темрява обступила з усіх боків.
Лише над головою лишалася вузька смужка світла — ніби далеке вікно, що веде назовні.
Він опустився на коліна, закрив очі.

— Я не хочу більше бачити, — прошепотів він. — Досить.
— Тепер уже пізно, — відповів його власний голос. — Ти прокинувся.

Світло згасло, і він лишився сам.
Сам зі своєю провиною, своїм криком, що не мав куди долетіти.
Тільки відлуння води шепотіло десь далеко:

— Ти все ще можеш повернутись. Але вже не тим, ким був.