Глава 4. Дім, що пам'ятає

Повітря стало теплішим, і темрява поступово розтанула.
Артемій стояв на вузькій доріжці, що вела до старого будинку біля лісу.
Десь неподалік чути було далеке гудіння цикад, і запах сухої трави змішувався з вогкістю вечора.

Будинок виглядав знайомо, хоч він не міг згадати, звідки.
Фасад з облупленою фарбою, дерев'яні віконниці, легкий нахил даху — усе це нагадувало місце, де колись було спокійно.
На стіні ще висіла табличка:
"Будинок №7. Санаторій «Білий ясен»."
Він пам'ятав — такі будиночки здавали в оренду для відпочинку біля озера.
Але ж... він ніколи не був тут. Чи був?

— Єво, — тихо озвався він. — Це місце... я його знаю?
— Ти знав, — пролунало поруч, і повітря стало м'якшим. — Ти грав тут, коли був дитиною.
— А з ким?
— Зі мною, — відповіла вона. — Але ти це забув.

Він наблизився до вікна.
Крізь скло побачив двох дітей — хлопчика і дівчинку. Вони сміялися, ганялися по кімнаті, збиваючи пилюку з підлоги.
Хлопчик мав розтріпане волосся і очі, сповнені світла. Дівчинка — темні, уважні, майже дорослі.

— Це я? — запитав він.
— Ти й вона, — прошепотіла Єва. — Ви ніколи не розлучалися, поки не з'явився страх.

Картина змінилася.
Діти підросли. Вони сиділи під верандою, говорили щось, сміялися, іноді мовчали, просто дивилися один на одного.
Мить виглядала такою живою, що Артемій сам відчув легке хвилювання — знайоме, тепле, але водночас болюче.

— Я пам'ятаю... — прошепотів він. — Вона сміялась, коли я загубив ключ...
— Саме тоді він і з'явився, — відповіла Єва. — Ключ, страх, і все, що ти не хотів бачити.

— Тоді... це не просто спогад, — сказав він. — Це місце пам'ятає.
— Так. Бо ти залишив тут частину себе.

Артемій ступив на ґанок. Дерев'яна дошка під ногою заскрипіла. Двері повільно відчинилися, ніби чекали саме його.
Всередині — запах старого дерева, вицвілих шпалер і ще чогось — тонкого, солодкуватого, як дитячі спогади.

Вітальня виглядала майже так, як у його снах: піаніно біля стіни, полиця з книжками, на підлозі — дерев'яний вовк.
Але тепер у всьому відчувалася застигла тиша.
Він підійшов до столу — і побачив стару фотографію.
На ній двоє дітей біля озера, сміються, тримають у руках ключик на мотузці.
Він відчув, як у грудях стислося.

— Єво, — прошепотів він, — чому я все це бачу?
— Бо час настав, — відповіла вона. — Ти не можеш знайти шлях уперед, не побачивши, що залишив позаду.

У вікні раптом згасло світло.
Повітря потемніло, і ніби сам дім став дихати.
З кута повільно потягнулася чорна тінь — густа, як дим, але жива.
Вона ковзала по підлозі, підіймаючись вище, поки не стала перед ним.
Без обличчя, без рук — лише силует, що колихався, ніби у нього є власний подих.

— Не йди далі, Артемію, — сказав голос. — Те, що спиш ти, ще терпимо. Але якщо прокинешся — доведеться згадати все.
— Хто ти?
— Те, що ти залишив у собі. Те, що не зміг пробачити. Твій страх. Твоє каяття.

— Брехня, — різко відповів він. — Ти лише частина цього сну.
— А хіба сон не є правдою, коли ти боїшся його більше, ніж реальності? — тихо засміявся голос.

Тінь підійшла ближче. Здавалося, що повітря стало густішим.
— Ти не пам'ятаєш, як усе закінчилось, — продовжила вона. — Бо сам захотів забути. Бо легше жити в порожнечі, ніж дивитися на те, що ти зробив.
— Я нічого не робив! — вигукнув Артемій.
— Ти залишив її, — прошипіла Тінь. — Ти пішов, коли вона кликала. І не повернувся.

Серце обпалило жаром.
— Ні... — прошепотів він. — Це не могло бути...
— Усе могло, — перебив її голос. — Ти знаєш, що істина — не там, де світло, а там, куди ти не хочеш дивитися.

Єва з'явилася поруч — її силует тремтів у світлі.
— Не слухай його, — сказала вона. — Він живиться твоїм страхом.
— Але він каже правду, — відповів Артемій, стискаючи кулаки. — Якщо я тоді злякався... якщо втік...
— То зараз маєш шанс не втікати, — м'яко промовила Єва.

Тінь знову засміялася.
— Шанс? Ти думаєш, це гра? Якщо зробиш ще крок — назад дороги не буде.
— Мені не потрібна дорога назад, — твердо сказав Артемій. — Я вже занадто далеко зайшов.

Він зробив крок уперед. Темрява затремтіла, відступаючи.
— Ти шкодуватимеш, — прошепіла Тінь. — Бо пам'ять — це вогонь. І він спалює всіх, хто торкається його.

Темрява на мить поглинула все, навіть звук.
Але Артемій усе ж ступив далі.

І тоді будинок спалахнув світлом — не від ламп, а від спогадів, що ожили.
Сміх дітей, запах липи, теплий вітер.
Він почув, як маленька Єва сміється, як вода дзюркоче за вікном, і як хтось кличе його по імені, голосом, сповненим довіри.
А потім усе затремтіло, мов скло перед ударом.

— Ти майже згадав, — пролунало поруч. Голос Єви став тихішим, але ніжним. — Лишилося тільки побачити, що сталося потім.

Світло затремтіло, і все навколо розчинилося, як сторінка, яку перевертає вітер.