Глава 3. Зупинка, якої не існує

Він ступив уперед — і опинився на зупинці.

Дощ падав беззвучно. Краплі залишали сліди, але не видавали звуку. Асфальт блищав, автобуси стояли нерухомо, ніби застигли в часі.

Повітря пахло вогкістю, і десь неподалік мерехтіли неонові вивіски, але всі літери були розмиті, ніби їх ніхто ніколи не вимовляв уголос.

На лавці — стакан із кавою, ще теплий.

Він глянув навколо — ні душі.

"Стара зупинка під дощем..." — промайнуло в голові.

Він підійшов ближче. Дощ падав на його плечі, але не було ні холоду, ні звуку — лише видимість дощу, ніби сон копіював світ, забувши вставити до нього звук.

Він узяв стакан у руки — на дні залишився малюнок піни, що нагадував ключ. Не сам ключ, а його тінь, відбиток.

— Що ти хочеш мені сказати? — запитав він у порожнечу.

І тоді голос Єви прозвучав зовсім поруч, майже в вусі:

— Ти тут уже був. Але тоді ти чекав, а не шукав.

Він озирнувся — її не було. Тільки мокрі тіні дерев і блиск дороги.

— Єво? — покликав він.

— Ти чекав на автобус, якого не існує, — голос продовжував, але тепер із глибини туману. — Бо хотів поїхати туди, де все почалось.

— Куди?

— У дитинство.

Він застиг.

Ці слова змусили його зробити крок назад.

"Дитинство..."

Він відчував його не спогадом, а запахом.

Запахом літнього пилу після дощу, запахом фарби на старій шкільній лаві, шелестом сторінок книжки, яку він читав до світанку.

І все ж... він не міг згадати, чи це справжнє дитинство, чи лише сон про нього.

Він опустився на лавку, поставив стакан поруч і вдивився в порожню дорогу.

"Ця зупинка... Я ж пам'ятаю її. Я приходив сюди навіть тоді, коли не треба було. Просто сидів і дивився, як автобуси проїжджають, не зупиняючись. Чому?.."

У повітрі почувся слабкий шелест, ніби хтось провів пальцем по шибі.

Він знову почув власні думки, голосні, майже нав'язливі:

"Бо тільки звідси ходить транспорт туди, куди я хочу повернутись. Туди, де все було правильно."

Дощ став густішим, хоча звуку не додалось.

Асфальт перетворився на дзеркало — і в його глибині відбився інший він, молодший.

Сидів на тій самій лавці, з тим самим стаканом кави, але дивився у зовсім інший бік — у напрямку дороги, де вже багато років ніхто не проїжджав.

Артемій підійшов до калюжі ближче.

Його відображення підняло голову і посміхнулось.

— Пам'ятаєш? — пролунало знизу, наче з самої води.

— Що?

— Як ти чекав? Як думав, що зможеш повернутися, якщо просто дочекаєшся?

Він зробив крок назад. Серце вдарилося у груди, ніби вперше за довгий час.

— Я... не пам'ятаю.

— Пам'ятаєш, — відповів голос. — Але боїшся визнати.

Його подих став уривчастим.

Він озирнувся — на дорозі, серед білого туману, рухалася тінь.

Спочатку повільно, ніби коливалася разом із краплями дощу, потім чіткіше.

Силует людини.

Без обличчя.

Високий, майже чорний, з ледь помітним відблиском у тому місці, де мали бути очі.

— Хто ти?.. — Артемій відступив ще на крок.

Тиша.

Тінь зупинилася. І тоді він помітив — вона копіює його рухи.

Крок уперед — вона теж.

Крок назад — знову повторює.

Але з кожним повтором наближається на крок ближче, ніж він.

"Це сон. Це просто сон."

Він повторював ці слова, але тіло не слухалось.

Краплі дощу зависли в повітрі, як скляні намистини.

Час завмер.

Тінь підняла руку.

У її пальцях — ключ, той самий.

— Віддай! — вигукнув він. — Він мій!

І тоді світ розколовся.

Гуркіт грому розірвав небо, як тріщина у дзеркалі.

Дощ обрушився зі справжнім звуком — важким, глухим, живим.

Асфальт здригнувся, і калюжа розпалась.

Відображення зникло.

Артемій кинувся тікати.

Тінь рушила за ним.

Його кроки ковзали по мокрій дорозі, ліхтарі тремтіли, немов боялись погляду того, хто йшов позаду.

І все ж він не чув її кроків — лише шепіт.

Тихий, без джерела.

"Ти не повернешся. Ти вже прийшов."

Він спіткнувся, упав на коліна.

Земля під ним відгукнулася луною — глухою, як порожня кімната.

Перед очима блиснула дитяча іграшка — дерев'яний вовк, старий, потемнілий від дощу.

Він стояв упевнено, наче впирався у саму реальність, що танула навколо.

Артемій простягнув руку — йому здалося, що якщо доторкнеться до неї, зможе втриматися, не впасти в цей розмитий сон.

Але як тільки його пальці торкнулися шорсткого дерева, іграшка зрушила.

Ні — повернулася, немов ручка дверей.

Під долонею щось клацнуло.

Асфальт затремтів, і навколо нього знову почав розпливатися світ.

Дощ розчинився, тіні розповзлися, і під вовком розкрилася щілина — вузька, темна, зсередини якої тягнуло холодом, як із води.

Він хотів відсунути руку, але не зміг — вовк утримував його, хоч був лише дерев'яною іграшкою.

І тоді він зрозумів: це не предмет. Це — дверна ручка.

Двері в інше місце.

Повітря стало густим, як перед грозою.

Під ногами затріщав бетон, і на мить Артемій побачив у темряві відблиск того самого ключа — він упав у провалля під вовком і зник.

Світ навколо розчинився.

Він відчув, як тіло тягне вперед — ніби чиясь воля, невидима, але знайома, штовхала його через цю нову межу.

Останнє, що він побачив, — це очі дерев'яного вовка.

Вони блиснули, як відбиток місяця у воді.

І все зникло.

Лише тиша — перед новим кроком.

Другим місцем.