Глава 2. Дзеркальна межа

Артемій довго не міг заснути — хоча, можливо, він і не прокидався зовсім.
Світло лампи згасло само по собі, коли годинник знову зупинився.
На екрані ноутбука миготіла дата — 31 лютого.
Знову.

Він сидів за столом і вдивлявся у дзеркало навпроти. Його відображення стояло так само — тільки тепер у руці тримало ключ. Той самий, чорний, холодний на вигляд, але живий у блиску скла.

— Якщо ти — я, то чому він у тебе? — прошепотів Артемій.

Відображення не відповіло.
Лише підняло ключ, повільно повертаючи його між пальцями, і нахилило голову, наче прислухалося до чогось, що стояло за ним. Потім воно зробило крок уперед — але дзеркальна поверхня залишилась непорушною, мов лід.

На склі почали проступати плями світла.
Вони розтікались, зливались, і з них з'явилися три тіні — три місця:

— Стара зупинка під дощем. Порожня, але він майже чув запах мокрого асфальту й свіжої кави.
— Кімната з дитячими іграшками. Тиша там була занадто знайомою. Болісно знайомою.
— Темне озеро. На його поверхні блищали далекі вогні, немов зорі, що впали й не знайшли дороги назад.

Відображення знову підняло голову. Його губи не рухались, але голос прозвучав у середині нього самого:

— Три кроки до спогаду.

— Спогаду про що?.. — запитав Артемій, але почув лише тишу.
Ту тишу, що буває після розбитого скла — коли світ ще не вирішив, з якого боку тріщини він залишиться.

Він стис кулаки.
"Добре. Якщо це сон — то він має свої правила," — подумав він. — "Кожен сон тримається на логіці, яку розуміє лише той, хто спить. Треба просто знайти нитку."

Він підвівся.
Кімната здавалась чужою. Кожна річ мала правильну форму, але ніби неправильний спогад про неї.
Він торкнувся стіни — холодна.
Дверна ручка — тепла.
"Навпаки. Тут усе навпаки..."

Йому здалося, що він пам'ятає той ключ.
Не образ — відчуття ваги, звук, коли він падає на підлогу, і кроки... чиїсь кроки після того.
Але згадка вислизнула, як вода з долоні.

Він повернувся до дзеркала. Відображення все ще стояло з ключем у руці, але тепер посміхалося.
І вперше Артемій помітив — усмішка була не його.

— Якщо ти щось знаєш, скажи мені, — тихо мовив він. — Що я маю зробити?

У відповідь відображення опустило руку й вказало вниз, під скло.

Артемій нахилився — підлога була чистою і гладкою, настільки, що на ній відбивалося тьмяне світло лампи.
І тоді він побачив: у відображенні підлоги там, де мала бути просто стіна, чітко виднілася двері.
Стара, дерев'яна, з металевою ручкою — така, якої в його квартирі ніколи не було.

Він обернувся.
Позаду — лише звичайна стіна, бліда, з кількома фотографіями, що висіли на цвяхах.
На одній — він у дитинстві. На іншій — якісь люди, обличчя яких розмивалися, щойно він намагався розгледіти.
Він відчув дивне холодне тремтіння в пальцях — ніби повітря навколо стіни стало густішим.

Він доторкнувся до шпалер.
Вони відійшли легким дотиком, наче не папір, а пилок зі сну.
Під ними — інший шар, темніший. І ще один.
І коли останній клаптик зсунувся вбік, двері з'явилися по-справжньому.
Вони не світилися, не мерехтіли — просто були.
І все ж Артемій відчував, що вони дихають.

Серце билося швидше.
— Цього тут не було... — прошепотів він. — Але якщо сон вирішив показати мені вихід...

Відображення в дзеркалі легенько хитнуло головою, ніби заперечуючи.
"Не вихід," — прозвучало в нього всередині. — "Шлях."

Він ковтнув повітря. Запах став густішим — у ньому змішалися залізо, мокра земля і гроза, що наближається.
Вітер торкнувся його щоки, хоч усі вікна були зачинені.

— Три кроки... — повторив він, майже несвідомо. — І тоді я знатиму.

Дзвін годинника розірвав тишу.
Обидві стрілки одночасно спинилися — на цифрі три.
Десь глибоко всередині щось клацнуло, ніби замок.

Вітер посилився, і дзеркало тремтіло, ніби жива вода.
На поверхні скла проступила легка тріщина, схожа на усмішку.

За дверима щось чекало. Не зло, не добро — відповідь.
А може, черговий шар сну.

Він зробив крок уперед.
Вітер вдарив у лице — холодний, насичений запахом дощу, глибокий, як подих іншого світу.
Артемій на мить заплющив очі — і ступив за межу.