Глава 1. 31 лютого

Артемій прокинувся від тиші. Не від звуку, не від сну — саме від її відсутності.
Зазвичай вранці чути шум машин, гудіння холодильника, шелест за вікном. Але сьогодні — ні звуку. Лише глухе повітря, що стояло в кімнаті, немов хтось поклав на груди камінь і сказав не рухатись.

Він сів на ліжку, потер обличчя. Екран телефону показував 07:14, але дата збилася — 31 лютого, але в той момент це не здалося дивним — лише неприємно знайомим, як слово, яке крутиться на язиці, але не пригадується.
«Жарт системи», — подумав Артемій, хоча всередині щось холодно стиснулося.

Кімната виглядала так само, як завжди: ноутбук на столі, чашка з недопитою кавою, розкидані ескізи майбутніх логотипів. Але світло було дивне — м'яке, наче вечірнє, хоча за вікном мав бути ранок.
Він підійшов до вікна — і побачив лише білий туман. Не сірий, не ранковий — а такий щільний, що в ньому можна було б залишити відбиток долоні.

Артемій підняв руку й торкнувся скла і на мить здалося, що туман дихає у відповідь.

У кухні було трохи тепліше. Кавоварка не вмикалася, хоча в розетці було світло. Усе виглядало знайомим, але ніби хтось розібрав і зібрав заново, переплутавши дрібні деталі.

Годинник на стіні стояв, стрілки застигли на 12:00. Він відкрив холодильник — лампочка горіла, але їжа виглядала... неправильно. Немов усе всередині трохи змістилося: яблука були на іншій полиці, пляшка стояла під кутом, а напис на етикетці — дзеркально перевернутий.

— Добре, — тихо сказав він, — або я досі сплю, або світ вирішив жартувати.

Після чого щойно перестав розглядати кухню помітив, що у дверному проході стояла жінка.

Вона не рухалася. Просто стояла біля дверей, спокійна, мовчазна. Волосся спадало на плечі, очі — світлі, але важко було визначити колір.
Вона виглядала спокійною, ніби вже давно тут, і лише він нарешті помітив.

— Єва? — вирвалося в нього.

Вона не здивувалась. Лише легенько кивнула, як людина, що вже чула це сотні разів.
— Ти пам'ятаєш моє ім'я. Це добре.

— Ми... ми знайомі?

— Можливо. — Її голос був тихий, як вітер у порожньому коридорі. — А можливо, ти просто продовжуєш бачити свій сон.

Артемій відступив на крок.Він дивився на неї й не міг вирішити, що лякає більше: те, що вона говорить, чи те, як  це звучить. Усе в ньому кричало, що це не може бути реальністю. Але тиша залишалася, і навіть власне дихання здавалось занадто гучним.

— Якщо це сон, — він обережно заговорив, — то я маю прокинутись.

— А якщо ні? — тихо сказала вона. — Якщо ти вже прокинувся, просто не зрозумів цього?

Її слова зависли в повітрі, як пил у світлі. Єва зробила крок ближче.
Коли вона пройшла повз нього, повітря навколо ніби стало прохолоднішим. Вона торкнулася його руки — коротко, ледь відчутно.
На шкірі залишився слід, як від морозу.

Він замовк. У її словах було щось болюче й водночас знайоме — не з пам'яті, а з відчуття.

— Ти шукав відповіді, — сказала вона, — і знайшов лише запитання. Але межа ближче, ніж здається.

— Хто ти? — нарешті спитав він.

Єва торкнулася стола, погладила поверхню долонею.
— Я — те, що залишилось після тебе.

— Після мене?

— Ти забагато будував, Артемію. Ти змінював реальність, не питаючи дозволу. І тепер реальність вирішила змінити тебе.

Він насупився.
— Я дизайнер, а не бог.

Вона усміхнулась — але в тій усмішці не було тепла.

— Дизайнер, що створює світи у своїй голові, ближчий до бога, ніж йому здається.

На мить у нього потемніло перед очима.
У голові спалахнув короткий фрагмент — не пам'ять, не мрія, а щось середнє.
Він стоїть у тій самій кімнаті, тільки замість вікна — чорне озеро.
Єва — поруч, але молодша, з коротким волоссям. Вона щось каже, а він не чує. Потім світло гасне, і залишаються лише кола на воді.

Він вдихнув різко, наче виринув після занурення.

— Це... було раніше? — запитав він сам себе.

— Не питай, коли це було, — відповіла Єва. — У снах час не має напрямку.

— Якщо це сон, — почав він знову, — то в ньому бракує логіки.
— Сни не потребують логіки, — відповіла вона. — Вони лише копіюють твої страхи.

— Тоді чого я боюся?

— Себе. І того, що залишив по той бік дзеркала.

Її голос був спокійним і ніжним, але чомусь її обличчя було дуже сумним.

— Ти повинен знайти ключ, — сказала вона. — Він відкриває не двері. Він відкриває спогади.

— А якщо я не хочу пам'ятати?

Вона поглянула просто в очі:
— Пам'ять не питає дозволу.

Він хотів щось сказати, але слова не слухалися. Вона вже зникала — розчинялася у світлі вікна.

Після цього Артемій довго стояв, не рухаючись. У голові було порожньо. Він перевірив квартиру — усе те саме. Тільки на столі, поруч із ноутбуком, лежала річ, якої не було раніше — маленький ключ. Він не пам'ятав, щоб бачив його раніше — але рука сама потягнулася взяти. Старий, чорний від часу. Без замкової щілини, до якої він міг би підійти. 

Він провів ніч за ноутбуком, намагаючись переконати себе, що це просто наслідок перевтоми.
Переглянув старі проекти, відкрив пошту — але навіть інтернет виглядав дивно: сторінки вантажилися без кольорів, а деякі тексти здавалися йому знайомими, хоча він не пам'ятав, щоб колись їх бачив.

Уночі він почув шепіт. Не зі сну — прямо у вухах, поруч.
«Не забудь ключ...»

Він схопився, вмикнув світло — але кімната знову була порожня. Лише дзеркало ледь тьмяно відбивало світло лампи.

І тоді він побачив: на склі, поверх відбитку руки, яка нагадувалажіночу. Після чого в голові спила розмова з Євою, яка була сьогодні.

«Дзеркало», — згадав він її слова.

Він згадав, що у коридорі стоїть старе дзеркало, яке колись дісталося від бабусі.
Пил, павутина — воно завжди здавалося йому простою річчю, що збирає спогади минулого.