4.Несподівана зустріч

Зайшовши в середину майже відразу помічаю місце де можна випити чогось тепленького, але не встигаю туди дійти тому що наштовхуюся на одну до болю знайому постать..
Наші погляди пересікаються, і серце робить трійний кульбіт.Складається таке враження що воно зараз вистрибне з грудей, потонувши в коханому шоколадному погляді..
Він дуже красивий, і став ще мужнішим.Обличчя покрите легкою неголеною щетиною, але так йому ще більше до лиця..
Ми деякий час просто стоїмо, не зрушивши з місця, як потім він починає наближатися до мене.
Здається в цей момент мене паралізувало, тому що я не можу відвести від нього очей, не можу й кроку ступити на зустріч і вимовити хоча б слово..

Прямо переді мною стоїть мій Кирило.Мій коханий чоловік, як виявилося єдиний такий найкращий і найніжніший у всьому світі.
-Привіт Соломійко!- наближившись випалює до болю знайомим тембром, таким ніжним, і рідним..
-Привіт Кірюш- кажу у відповідь і посміхаюся.
Ми схожі на пару яка не бачилася цілу вічність.Хоча що казати, якщо врахувати те що я якимось чином пропустила три роки свого життя то так воно і є..

Я дуже рада його бачити, можливо хоч він зможе прояснити мені ситуацію, а то я скоро збожеволію від подій сьогодення.
-Як ти?- посміхається у відповідь тримаючи при цьому дистанцію..
-Добре.Якщо можна так сказати- відповідаю з запином і додаю- ти навіть не уявляєш яка я рада тебе бачити- додаю і роблю крок на зустріч, щоб обійняти його, вдихнути знайомий аромат, потонути у рідних обіймах..
-Татку!!- мене зупиняє дзвінкий голосочок двохрічної дівчинки, яка підбігши до нас застрибує Кирилові на зустріч..
Мене у цю мить неначе похитнуло.
Ця жорстока правда мене скоро доб'є..

-Твоя донька?- з гіркотою у очах констактую факт.

-Так.Моя принцесса- цілує дівчинку міцно утримуючи на руках.

-Рада за тебе Твоя мрія здійснилася..

-А твоя Соль?Ти ж тебе отримала все що хотіла..

-Так.Отримала- дуже тихо промовляю, а самій хочеться додати що абсолютно не цього хотіла.
Я спостерігаю за чудовою сімейною картиною.Тато, донечка; і мама яка щойно наблизилася до них, ніжно поцілуваввши мого Кіру в щоку..
-Бувай Соломіє, радий був побачити тебе- тихо говорить мені на прощання..
А сам подумки запитує, як ти?Ти добилася того чого хотіла?Тепер ти щаслива?
Напевне мала би бути, але я не щаслива, щастям навіть близько не пахне, все що я хочу це повернутися додому.
Хочу щоб все це виявилося жахливим сном..Просто кошмарним сном..
Вибігаю на вулиці де за Кирилом і слід простиг, і просто ковтаючи сльози викрикую на повні груди:
-Поверніть мені моє життя!- мені абсолютно байдуже як це виглядає збоку, мені абсолютно на все байдуже- я хочу додому!!- додаю на останок, і сльози починають котитися градом, і я просто падаю на коліна не в змозі більше тримати все в собі.

Поруч зі мною проходять люди і з жалем спостерігають таку жалюгідну картину.

Це не я!Це не моє життя, я так не хочу!Иозчарування і страх просто душать мене, виїдають з середини.
Я не можу повірити, що Кирило не мій, він чужий.
Хоча що ж я ще хотіла, я ж сама побажала йому в Новому Році знайти ту жінку яка найбільше підходить йому..
-Ось ти де.Соль підіймайся, ти ж захворієш- поруч з'являється Жанна, яка турботливо допомагає мені підійнятися- ти через Макара чи що?Забий!Завтра ж подзвонить буде вибачатися, хіба вперше..
-Ні-заперечуючи схлипую, якби лише цей горе бос був моєю проблемою,можливо все було б зовсім по-інакшому..
-Ходімо.Я відвезу тебе додому..

Дівчина нічого не запитує і не роздає порад.Це напевне найкраще що можна зробити у подібній ситуації.Просто мовчки допомогти не вимагаючи нічого взамін.

Квартира мене зустрічає своє своєю вишуканістю та пустотою.
Все що я мріяла вже не здається таким чудовим і бажаним, воно приносить лише біль і жалість.
Я здобула все що хотіла, але втратила те що по-істині потрібно було цінувати..
Кохання, і сім'я!Ось що дійсно важливе у житті.
Обійми дорогих людей, не можливо замінити ні грошима, кар'єрою, і дорогими речами..Жаль що я це за пізно зрозуміла.Тепер вже запізно..
Неначе в гарячці лягаю на ліжко і поринаю в останні спогади минулого життя.
Достеменно перебираю в голові кожен момент свого щасливого життя.
Сварка, потім я вибігла на вулицю і пішла місцевими вулицям .
Пам'ятаю своє бажання, яке я викрикнула на повні груди, і автомобіль..
Точно!Я потрапила під колеса автомобіля..Можливо це все мені сниться, а може я вже загинула під тими колесами..
Усвідомлення приходить майже відразу..
А що якщо мені знову повторити це..
Свідомо кинутися під колеса автомобіля, можливо так я зможу повернутися додому..
Поспіхом вихожу на вулицю, яка як і тоді просвічується яскравими вогнями вуличних вогнів..
Вечір поступово почав вступати в свої права, так само як і в той вечір: сніжило, і легенький морозець пощіпував мої голі ніжки.
Я блукала вечірними вулицями, і раптом побачила, як переді мною на дорогу вистрибує якийсь хлопчига років дев'яти, прямо перед капотом автівки.

Точнісінько там де хотіла зробити це я..
Я швидко встигаю зреагувати, і за мить до зіткнення відштовхую цього малого бовдура від неминучого.
Все повторюється наче у вісні: я присідаю на землю міцно закривши обличчя руками, чути скрегіт шин автомобіля, і яскраве світло..
Декілька хвилин навіть не дихаю, я померла чи ні?А можливо я повернулася додому?
Піднімаю погляд, і бачу перед собою цього ж хлопчика, а машина що ледве не наїхала на нас швидко змилася з місця подій..
-Тьоть,- чую тихий дитячий голос- ви живі?
-Так!- тихесенько випалюю і розглядаю дитину- ти як?Не вдарився?- починаю перевіряти хлопця на наявність ударів.
-Ні .Зі мною все гаразд..
-На що дивляться твої батьки?Ти загубився?
-У мене нікого не має.
-Тобто, так не може бути, у кожного хтось має бути..
-Я сам по собі.
-Ану ходімо зі мною,- беру його за руку і вивожу з дороги..
-Будьласка не ведіть мене в поліцію, там мене відразу відправлять назад в дитячий будинок.
-Ти втік з дитячого будинку?
-Так.Там погано..
-Гаразд. Не хочеш піти до мене?- роблю неочікувану для себе пропозицію, але просто відчуваю що не в змозі вчинити по іншому..
-Добре- погоджується і ми швидко добираємося до квартири..
Відігрівши хлопця, ми йдемо вивчати незнайому для нас обох кухню, адже обоє встигли зголодніти..
Я уважно спостерігаю за тим як хлопчина жує все підряд, що я поставила на стіл..Таке відчуття що він не їв тиждень.
-І давно ти так бродиш вулицями?- вирішую трішки випитати про життя цього хлопчини..
-Десь тиждень..- відповідає з набитим ротом..
-Як ти потрапив в дитячий будинок?Де твої батьки?
-Вони загинули в автокатастрофі рівно три роки назад, також в передноворічну ніч..
-Мені дуже жаль- опускаю погляд, адже мені ніколи не зрозуміти, що це таке смерть..
-Я б все на світі віддав лише б повернути той час коли вони були живі..
-Я теж- якось задумалася про своє, і я відчула якийсь особливий зв'язок з цією дитиною..
-Твої батьки теж померли?
-Що?Ні..Я так просто..Я теж втрачала близьких, але на відміну від твоїх мої живі і здорові..
-Ти класна.І дуже добра, мене так тільки тітонька Поля годувала..
-Тітонька Полі?Хто це твоя родичка?
-Ні.Вона торгує пиріжками на Привокзальній, але вона вже декілька днів хворіє..
-А знаєш що?Лишайся в мене, впевнена ми знайдемо вихід з цієї ситуації..
-Ти справді дозволиш мені тут жити?- на мене дивляться два неймовірних вогники, які я змогла запалити лише звичайною турботою..
Ми просто необхідні один одному.Можливо це і є мій порятунок від самотності..
-Доречі як тебе звати?- я абсолютно забула запитати хлопчика про головне
-Владик..
-А мене Соломія, можеш звати мене Соля..
-Тітонька Соля?
-Ні просто Соля..Будемо друзями- починаю сміятися від такої заяви, теж мені тітоньку знайшов
-Дякую- таке тихе, але яке неймовірне значення воно містить..
-Ходімо я постелю тобі..