Сон на яву.Мозаїка 2.

- Мінґі, Йосан, все нормально. Мені просто треба відійти від поховання. Я не бачив Уйона 2 роки і вже точно не планував по приїзду в рідне місто побачити його, в труні… - доволі низький чоловічий голос на секунду закляк. Слова давалися важко, а ще важче було розуміти те, що свого найкращого друга він зможе тепер бачити лише в одному, доволі небагатолюдному, місці. Невимовна біль і злість на самого себе накривали його з новою силою. Недостатньо дзвонив, не приїхав одразу після аварії і просто... просто його не було поруч, коли він так був потрібен Уйону, яскравому серцю їхньої компанії. Болючі емоції накатували з новою силою, і тому Хва лише підняв очі до білої стелі і закусив щоку зсередини. 

- Сонхва ,він розумів, чому ти поїхав і чому не приїздив - тихо подав голос Мінґі, вдивляючись в обличчя друга. Довге волосся, холодне обличчя, крижані очі... Від теплого колись Хва не лишилося і сліду, а з під нової футболки по руках, наче лози, рясніли шрами. Так от що може з людиною зробити кохання...

- Коли ти їдеш? В місті зараз... не зовсім безпечно, для тебе. Він наразі теж в місті, у нього виставка. - Йосан підійшов трохи ближче до Хва, він турбувався, щоб не повторилася історія, при якій Уйон ледь не забив його колишнього, щоб врятувати самого ж Хва. - Я розумію твоє горе, наше горе, але...
- Я маю сходити до нього. Ще раз, перед тим, як поїду знову, Йосанні. - Сонхва відвернувся до вікна. Темніло, і снігопад йшов все густіший і густіший. - Їдьте додому, поки дороги остаточно не замело снігом. 

Мінґі ще хотів щось додати, але осікся на застережливому погляді Йосана. Їхньому другу треба було побути наодинці зі своїми думками і тому вони швидко зібралися на вихід. Коротке прощання, обіцянки зустрітися перед від'їздом Хва і прохання Йосана не ходити одному, що лише викликало посмішку на вустах у блондина, Йосанні, як завжди. 

П'ята вечору. Час тягнувся неймовірно довго. Після того, як друзі пішли, хотілося лише кави і тиші, тому розмістившись з цією самою кавою біля панорамного вікна з видом з 17 поверху на центр міста, хлопець трохи випав з реальності в своїх спогадах. Тут було все його життя, його дитинство, юність, але це місто так і не стало для нього рідним, окрім тих людей з якими він все ж таки встиг зблизитися. І ще однієї людини, Чон Юнхо, його персональний нічний кошмар і перше кохання. Господи, навіть в його голові це звучало настільки шаблонно, що на коротку хвилинку навіть викликало посмішку на його обличчі. Стіни його квартири давили на нього, ніби не він колись тут виріс, ніби геть не рідне місце.
Не вистачало повітря і вихід був лише один. Він вже побачив своїх друзів, лишилося тільки сходити до них, вибачитися і попрощатися, і тоді він вже зранку зможе полетіти додому, ну, до того місця, що насправді стало його домівкою, а Йосан... він обов'язково прилетить ще раз, попити з ним кави.

Снігом сьогодні замітало як ніколи, на відстані 2х метрів було вже важко щось розгледіти, але Хва не давав задньої, лише запхав по глибше руки до кишень і пішов далі, по вузькій доріжці, що вела до старого кладовища. Старі ліхтарі хоч якось підсвічували дорогу. Було доволі небагатолюдно, хоча тільки восьма вечора, що трохи не притаманне цьому містечку, яке жило своє бурхливе життя за будь-якої погоди, будь-якої пори року. 
Його спроби скласти плани на наступний семестр в навчанні летіли в три прірви зі свистом, бо спогади того, від чого сам хлопець тікав вже 2 роки все сильніше штурмували сірими полароїдними світлинами психіку блондина. Він кохав колись. Дуже сильно, дуже ніжно, як тільки в книжках пишуть для підлітків, але... Той кого він покохав, був і є дуже зламаною людиною, а в зламаних людей свої, так само, зламані призми тих чи інших подій, почуттів, емоцій. Він був жорстокий, морально і фізично, контролював, ламав і диктував жорсткі правила. Єдина людина, до кого він був людяний - це його брат, але лише тому, що вони в тому пеклі з їхніми батьками жили разом і саме  старший, небажаний Юнхо, боронив свого хворого і слабкого фізично братика від люті батьків, а у свої 19 забрав його від батьків до себе.

Талановитий геній з руками Мідаса, один з кращих скульпторів в країні, чиї роботи - витвори мистецтва, ніжні, наче живі, чутливі скульптури жалоби і кохання, щастя і горя. А на ділі тиран, аб'юзер і жорстока людина. Його люті вистачить на ціле містечко, а може і два.
А Хва пам'ятав все. Навіть те, коли він був ніжний. Ті рідкісні миті, коли він боявся навіть доторкнутися до Хва, бо для Юнхо цей блондин був вершиною мистецтва, лише сором'язливо тримав за руку. Перший незграбний поцілунок. Перша ніч. Вже тоді він періодично ніби спалахував, особливо, якщо хтось дозволяв собі довше ніж потрібно, як йому здавалося, розмовляти з Хва, якось не так на нього дивитися, але Юю ніколи не переходив кордонів і швидко заспокоювався, до однієї події - смерті його батьків. Ніхто не знає, що саме сталося, вони померли в пожежі, в їхньому будинку. Слідство списало все на несправну проводку, але Юнхо. Це вже був не його Юнхо. За 2 дні після пожежі, Хва прийшов до нього, тоді вперше Юнхо його побив, жорстоко, звинувативши в усіх гріхах і в тому, що Хва мусить бути біля нього, приймати його правила і тоді все у них буде добре. У них... болісна посмішка пробігла по лицю хлопця - його Юю, який ніколи не дозволяв собі нічого, що його скривдить, ще півтора роки своїми ж руками, влаштовував пекло для своєї улюбленої музи, а потім робив свої найкращі роботи з натури  скаліченого, побитого тіла Хва. Тоді, Пак засвоїв дещо:
- Якщо людина так веде себе з іншими, то і з тобою він буде себе вести так само, це лише питання часу.
- Ніколи не вірити словам про зміни. Люди не міняються в основі своїй.
- Завжди є куди піти, аби не терпіти. Завжди.

В своїх думках хлопець ледь не пропустив поворот на кладовище. Цікаве місце треба лише зайти в його володіння і увесь шум міста буквально зникає в тиші і спокої цього місця. І ще і ліхтарі тут поставили, приємно, а то в такій засніженості і залишитися тут, геть легка справа. 
По типу - нещасний випадок... Смішок потонув в тиші кладовища. Хва розумів, що він занадто живуча зараза, щоб зараз, так легко і по дурному, померти. 
Могили друзів були не так далеко від виходу, тому довго гребти по снігу не прийшлося.
Уйон і Хонджун. Їхні могили були поруч. Лис не прожив довго після Хона, рівно через рік, в день смерті коханого, він потрапив в аварію, але вже помер на місці. За кермом, колись подарованої його композитором, машини. 

- Пробач мене Хон... Пробач мене Уйон... - Хва впав на коліна на холодний сніг. Його чорний одяг, чорні потерті джинси, чорна оверсайз куртка були рясно заліплені снігом, а на очах - сухо. Він заздрив людям, які вміли і могли плакати, бо свого часу його кохання відучило плакати, тільки біль, що болісно розривала зсередини. 

- Уйон, ти врятував мене, коли Юнхо ледь не вбив мене, ти не побоявся рознести йому майстерню, а його відгатити усім, чим тільки під руку потрапляло, ти не підпускав його до мене і був зі мною, коли я виїздив звідси. Ти увесь час був поруч. Хон... саме ти влаштував мене в університет, ти допоміг мені в іншій частині країни почати все знову... Хоча це був ваш друг з самого початку, а я... А мене навіть поруч не було, коли.... - хлопець замружив пусті очі і прикрив обличчя крижаними, від холоду, руками. - Пробачте мене, пробачте мене, пробачте....

- У мене досі шрам на потилиці, від того, як мені прилетіло від нашого міткого Лисеня.

Тихий. Трішки хриплуватий. Холодний. Його голос був таким самим як колись, хоча Хва вже свято повірив, що він забув цей голос, що він не буде боятися цього голосу, що спокійно зреагує, що... Та в біса це все, бо все було рівно навпаки. Тіло аж трусонуло від страху і заклякло. Зовсім, до істерики, не хотілося обертатися і бачити це обличчя, ці рідні риси, ці темні, холодні очі. На зміну болю, десь всередині прийшов страх, липкий, огидливий страх. Як колись, коли здавалося, що світ втратив фарби для нього назавжди.
- Ти...
- Ага. Вирішив провідати старих друзів, і о диво ти тут. - голос ставав все ближче, і от вже блондин чув його геть над своєю головою. - Давно не бачилися. Навіть листівки не надіслав...
- Кому? Тобі? Навіщо, Юнхо? А як мав підписати: «Адекватне життя і тобі раджу?» - Хва намагався тримати голос рівно і молився, щоб його внутрішній стан не вирвався, бо Юнхо був тією людиною, що читав Хва як відкриту книгу, хоча, це працювало в 2 сторони, але будучи найближчим для Хва, Юнхо так з ним чинив, про що ще можна було розмовляти?

- Ого... Старий Сонхва повернувся. Мені подобається. Навіть не обнімеш свого хлопця? - велика долоня лягла на плече Хва і це подіяло. Він, наче ошпарений, підскочив і на декілька кроків відступив від Юнхо. Джинси, пальто, бути і як завжди без шапки. І знову брюнет, навіть трохи волосся відпустив. Хва буквально сканував поглядом колишнього і все побачене його ще більше натягувало зсередини, як гітарну струну. Спокійний. Занадто спокійний. Це не добре...

- Якого біса? Не смій доторкатися до мене, Чон! - прошипів блондин.
- Не можна? А Мінґі можна? Йосану? - Юнхо і справді був спокійний. Він лише підійшов до могил друзів і поклав посеред них букет білих троянд, улюблені Уйона. Хва і не помітив тих квітів в руках Юю. «Ану зберися» подумав про себе хлопець, зараз не час розслаблятися. - А тому хлопцю... як його... Ліно здається... Йому можна до тебе доторкатися, Сонхва?

Всередині все закипало. Його хлопчика забрали від нього, на цілих 2 роки. Його ж друзі. Навіть Хон, його кращий друг, погрожував вбити його, якщо той не вгамується що до Хва. Його муза, його чутливий, ніжний Хва, знову відростив кігтики, злим кошеням на нього дивиться, а він чекав, увесь цей час чекав на нього, бо єдину людину, яку він зміг покохати в своєму житті - це його муза. Його. І тільки його. Від розуміння того, що хтось просто доторкався, обіймав, а може навіть і цілував його Зіроньку, всередині все аж завертало від злості, хотілося просто схопити, заклеймити, закрити і не відпускати, більше ніколи. Маленький зрадник, він дав йому час, час загоїти рани, час повернутися, але це кошеня не хотіло по доброму, Хва не хотів бачити його доброти...

- Не смій.... Чуєш? Це стосується лише мене і тебе, Ліно... - він обірвався напівслові, страх накривав з новою силою і було важко дихати. - Він немає відношення до цього...

- Справді? А чого ти так налякався, Зіронька моя?..

- Бо я знаю, на що ти спроможний! Я знаю, що ти зробив зі своїми батьками, Чон Юнхо! - Випалив Хва, і сам не помітивши, як перейшов на крик. - І через що ти пропустив мене! Ти... Ти...

- Ну. Давай. Скажи це. Бачу ж, що хочеш. - крок за кроком Юнхо підійшов до блондина ближче.

- Тварина. Мразота. Вби.... -Хва не встиг вимовити останнє слово. Секунда, важкий удар і він шатнувся на місці, за ним другий, тільки біль, вже фізична, гостро відчувалася в районі щелепи. В голові помутніло, а міцні руки схопили блондина за горло. От! От що буває, коли Юнхо спокійний. Коли саме він занадто спокійний.
- Та ти в себе повірив і перестав цінувати доброту, яку до тебе проявляють, Пак Сонхва. -долоня брюнета стиснула горло Хва ще трошки сильніше і блондин ухватився за руку колишнього, його дихання стало важким, але він знав, хватка у Юнхо, як в бульдога, вони це вже проходили. - ти покинув мене. Одного. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю і що до тебе відчуваю і все одно пішов. Курви шматок, ти Пак Сонхва... ну нічого, тепер ти нікуди не дінешся.

Йосан сидів в палаті і пустим поглядом дивився у вікно, поки на фоні тихо і монотонно диктор новин розповідала гарячі новини на цей ранок. Господи та він скоро пропишеться в цих лікарнях... 
Він перевів втомлений погляд на Чонхо: весь підключений до апаратів, блідий і так вже майже рік. Мати Василеву, майже рік він чекає тут увесь свій вільний час, просто щоб він відкрив очі. Чонхо... його Чонхо.
Тишу палати порушив дзвінок телефону Йосана - дзвонив незнайомий номер:
- Добрий день...
- Добрий день, Вас турбують з моргу лікарні Святого Авустуса - у хлопця серце удар пропустило, по перше, бо він є сам тут зараз, по друге попередні дзвінки йому з цієї лікарні закінчилися тим, що його друзі зараз на цвинтарі. - Ви знаєте господаря цього номеру телефону? Ваш номер пане є останнім з набраних на цьому телефоні. Ким ви є для господаря телефону?
- Я його друг... а ви можете пояснити, що сталося?
- Господаря телефону було знайдено сьогодні зранку без документів на цвинтарі Сулнедган. Травми чоловіка не є сумісні з життям...
Йосана наче кип'ятком ошпарило... Хва? В сенсі, вони тільки вчора розмовляли, сьогодні мали іти на... твою мати!!!  
- Перепрошую… - хриплим голосом почав хлопець - я можу підійти...
- Так так, треба, щоб ви підійшли...
- Не дзвоніть батькам. Я сам їм скажу. Я зараз приїду, розберемося з паперами. 

Морг був через дорогу від основного крила лікарні. Весь світ ніби поглинув білий шум, або це вже просто він не витримував. Цього не могло бути... Вони просто помилилися... Лице хлопця застигло в німій масці, а на очі наверталися сльози, коли крізь свої думки в голові він почув з випуску новин:
- .... о 7 ранку у своїй студії був знайдений молодий геній скульптури нашого міста - Чон Юнхо. Парубок був знайдений з простріляною головою, слідство припускає, що це був суїцид, але висновки ще робити зарано. Пана Чона знайшла хатня працівниця, що мала в цей день прибирати в студії скульптора. Останнім часом він був сам не свій, наголошує вона, особливо як брався за скульптуру, яка мала робочу назву «Вічно», що зображала двох людей, які замерли у вічності в обіймах і поцілунку, яку не міг скінчити вже рік. Інсайдери кажуть, що він мав важкі стосунки. До речі, саме поблизу з цією статуєю і був знайдений молодий геній...

Чи може блискавка вдарити 2 рази в одне місце?
Може.
Чи може це бути болючіше?
Звичайно.
Ноги підкошувалися і Йосан мовчки присів на підлогу. Він обхватив голову руками і погойдуючись зі сторони в сторону, ніби втішав сам себе. Як же це боляче, він вже просто не витримував, поки рясні сльози заливали обличчя, а він кусав губи, щоб просто не заволати від болю. Він же людина, він тільки людина....

- Раз...два...три...чотири...п'ять...
Вийшла смерть зі мною грать...
Я біжу по колу днини...
На три метри, в домовині....

Тишу старого моргу порушив ледь чутний голос низький, оксамитовий, спокійний, що наспівував стару пісеньку, якою зазвичай старші діти лякали менших, проте... Цей дивовижний голос не чув ніхто, окрім мертвих, що тінями тіснилися за спиною незнайомця, що був вдягнений так само, як і тоді на кладовищі, в білий оверсайз, от тільки зараз це було навіть трішки в дресс-код білосніжного моргу. На його мізинці виднілося червоне кільце, на перший погляд, але якщо придивитися, це скоріше був червоний шрам, або навіть червона нитка...

- Тшшш… - Він різко зупинився і на п'ятках повернувся в пустий дверний отвір, що вів в такий само пустий коридор і приставив вказівного пальця до трішки підпухлих губ. - Тихо, ви їх розбудите, їм не можна тут залишатися. А вам ще рано... Святі воронові пір'я, понабирають женців по знайомствах, а потім душі страждають, бо ті в трьох березах заблукали.... - бубнів він про себе, тихенько підступивши між двома столами, де лежали до поясу прикриті 2 тіла, з широкими швами на грудях. Кидалося в очі ще те, що в обох були травми на голові, у одного - від удару, у іншого постріл. Молоді, гарні, могли ще б пожити...
Білі стіни, ряди залізних столів, біля кожного столи з приладдям, а в стіні за ними дверцята до холодильників, де тихенько лежали собі нині померлі.

- Ді-ну-ся, я піду… - хрипів Хва, хапаючи повітря, коли ще пару ударів прилетіло хлопцю по обличчю. Щось холодне потекло по оку. Кров? Скоріше за все. Він пручався, як міг, за що лише удари сипалися йому по обличчю. Це надовго, тепер Юнхо довго не вгамується.

- Не втечеш. Нікуди не втечеш, я тебе усюди знайду, ми будемо разом! Чуєш?! Пак Сонхва, у тебе немає вибору, ти малий шматок лайна, ти БУДЕШ зі мною!!! - він зривався на крик, а очі Юнхо... на нього наче дивився нелюд. Свідомість затьмарювалась, десь навіть і самому хотілося відключитися. Нехай це все буде сном, страшним сном, зараз він прокинеться в своєму ліжку, а це просто.... Але Юнхо не вгамовувався, йому хотілося розірвати Хва, заклеймити настільки, щоб навіть він розумів, що його прийме лише Юнхо і ніхто більше, що йому немає куди іти. Загоріле обличчя посиніло від ударів, а місцями і почервоніло від крові, коли Юнхо, що було сил, відшвирнув від себе Хва і підняв очі до неба: рясний снігопад, аж зорі не видно. Не втече... нікуди не втече, ніколи.
Він повільно опустив свої очі на коханого і в світлі ліхтаря, що золотим сяйвом намагався хоч трохи освітити білосніжну завісу на гострому краю невисокого надгробку побачив... кров? Червона невелика яскрава пляма блискотіла в снігу, поки тіло блондина обм'якло поруч з кам'яним надгробком. Білосніжне простирадло снігу під ним, під не менш білосніжною макітрою, помалу замальовувало в червоне, а очі, великі, карі очі не виражали абсолютно нічого, лише начебто замерли на одному місці. Не живі. Пішов. Він зміг. Він пішов. Завжди ж є куди іти... 

А на кладовищі стояла та сама тиша, навіть шороху опадаючого снігу не було чутно, тільки німа картина, що ніби застигла у часі і просторі, де один закоханий схилився над іншим, тремтячими руками прибираючи волосся з обличчя коханого, витираючи кров з розбитої губи, поки на обличчі застиг шок і невіра, а по щокам рясно стікали сльози... Цього не може бути... цього просто не може бути...
Все його життя, це саме насилля: дитина заможних батьків... не так, небажана дитина заможних батьків, яку виховував батько тиран, а матері і діла до нього не було, у неї було своє яскраве життя. У нього був брат, але з дуже слабким серцем. Мінґі єдиний, хто любив його в тій сім'ї і Юнхо боронив його, як міг. Він не бачив ні тепла, ні ласки, нічого і клявся, що ніколи не стане таким, як батько.
Хва, недосяжна зірка, був тим, хто окрім друзів і Мінґі, цікавився ним, розмовляв з ним, лікував його своїм теплом, єдиний, заради кого він захотів стати людиною, не звіром, але... Але страх, що він піде, його заберуть і він втратить свою зірку затіняла буквально все більш менш людяне, що він мав. 
Це сталося, коли йому було 19: він хотів забрати від батьків Мінґі, зав'язалася бійка і він не зміг зупинитися. Не зміг. Він забив батьків насмерть і підпалив будинок. Мінґі був ще в школі. Юнхо поїхав до дядька, той ненавидів батька, знав, що то був за звір. Діло зам'яли, Юнхо - заможній спадкоємець, геній скульптурного діла, але саме тоді... саме в той день, щось в ньому остаточно зламалося. Він не став таким, як його батько. Так, він став ще гірше. І єдиною яскравою миттю в його житті був лише Хва, і він мав бути біля нього, чого б це йому не коштувало. Він так і не зміг його відпустити, хоча він чув Уйона, чув Хона, що... Ні, він і вірити не хотів, що Хва без нього буде краще, хоча десь глибоко прекрасно це розумів. 
От тільки зараз, тільки зараз  розуміння того, що він коїв сніжною лавиною накриває і розриває нутрощі навпіл...

- Хва... мій милий Хва... прокинься... - ніжно, тремтячим голосом промовив він, а погляд сам собою повертається до того клятого надгробка з ім'ям Чон Уйон - ти і звідти його в мене забрав? Мого Хва?... 
Він не вірив, він відмовлявся вірити...

- "Я живучий, було б смішно прийти провідати друзів і тут і залишитися" - незнайомець ідеально скопіював голос Хва і хіхікнув, а потім повернувся до Юнхо і провернув те саме: - "Ти нікуди не підеш, я не пущу. Чуєш, нікуди не втечеш" - і хіхікнув трошки голосніше.

Незнайомець в білому стояв посеред двох залізних столів, під слабким освітленням лампи над головою. Капюшон так само закривав лице, лише тільки кривувата посмішка виднілася у легких променях світла. Він різко викинув свою руку вперед і вхопив щось, що в його руці замерехтіло тоненькою червоною ниточкою. Вона тягнулася від одного померлого до іншого. Залишилося геть зовсім трошечки зборів, уже геть скоро він поверне собі те, що в нього забрали...

- А ось як все вийшло... Помовчи Юнхо! - Різко спокійний голос незнайомця став холодним, від чого наче і в самому приміщенні стало на декілька градусів холодніше. - Ти тут зараз, ще не розірваний лише тому, що я пообіцяв. Як тобі було, мій старий друже, коли твій найбільший страх став реальністю? Коли ти все ж таки не стримався? Коли відчув його життя, що йде, на своїх руках? Життя того, кого клявся любити... захищати... берегти... Ти був звіром, якому плювати, кого жерти, звіром і залишишся... Що таке? Боляче? Мало. Такому як ти цього замало....

Незнайомець стояв і поволі намотував червону ниточку на свій вказівний палець. Вона помалу тягнулася від двох тіл, аж різко зі сторони Юнхо вона натягнулася, ледь ледь трималася, аби не порватись. 

- Характер хочеш показати? Мені? Богу часу і простору? Добре.... - хлопець швидко схопив нитку зі сторони Юнхо і смикнув, що було сили так, що аж мертве тіло здригнулось на секунду. Він видрав ту ниточку з тіла хлопця насильно і різко заплющив очі, наче щось різонуло йому по вухах:

- Мати Василева, ти чого так дереш, Хва? Я ж обіцяв, я верну тобі його... Хай поки посидить зі своїм братом. Трохи вгамується, потім ще подякуєш мені... Ні, мені плювати, хто такий Юнхо і чому в нього такий характер. Нехай завжди пам'ятає, хто я і який в мене характер... Я більше нічого не хочу чути, мій милий Сонхва... тобі пора повертатися. Я поверну його тобі. Я ж обіцяв... - легкі ноти роздратування сочилися в голосі хлопця, але в звертанні до Хва голос бога часу став м'якше, терплячіше, Хва був саме тим, кого б він взагалі не хотів бачити в усіх оцих виставах, але маємо що маємо. Ініціатива штука доволі цікава, бо хочеш як краще, а виходить як завжди. Юнхо замовк, як тільки незнайомець видрав з нього ту нитку, а червона нитка Хва сама легенько вислизнула з тіла. Нитка, намотана на палець наче вросла в шкіру, кільце на вказівному пальці, засяяло яскраво червоним кольором. Тіла були пусті і йому треба йти далі. Попереду ще одна вистава, яку з одним з героїв він щиро не хотів розігрувати. Але... але… або герой, або він і тут вибір може бути лише один. Вистава обіцяла бути різнокольоровою... 
Як же давно він не спускався в світ людей.... Як же давно він не відчував емоцій... 

Нечутні кроки по пустому коридору. Скоро поверталися патологоанатоми, але він не поспішав, вони все одно його не побачать. Душі, що тінями стояли на його дорозі, розступалися до стін, ніхто не заважав йому йти. Іще зовсім трохи, зовсім мало і він зможе повернути те, що у нього забрали - це все про що він міг думати. Його.... друзі? Жорстко залишили його в самотності цієї вічності. Він підіймався сходами, сховавши руки в кармани, йшов коридорами, навіть не піднімаючи голови. Ось вже великий скляний вихід з цього... життєрадісного закладу. На вулиці сутеніло, ця прекрасна і оманлива пора пса та вовка, коли все геть не таке, яким є насправді...
Незнайомець різко зупинився на сходах, біля скляних дверей вхід/вихід з моргу і повернувся. Він щось дуже уважно роздивлявся в скляній, прозорій двері, коли його рука потягнулася і стягнула з голови великий капюшон....


- Ааааа!!!! - переляканий крик посеред реєстратури привернув увагу усього медичного персоналу. Хлопець перелякався не на жарт, аж з ніг злетів і дійсно прилетів би на підлогу п’ятою точкою, аби Мінґі його не вхопив в польоті.

- Вибачте, вибачте... - махав головою персоналу здоровань, а сам тримав переляканого, блідого і заціпенілого Йосана. - Ти чого, Йосан? Ти що смерть побачив?...

От тільки той мовчав, навіть не моргав, лише дивився на ті трикляті двері, де ще секунду назад побачив золоті очі. Вогняні золоті очі, а зараз було лише його відображення. Йосан був з тих людей, що з дитинства бачили те, що не бачив ніхто, з віком це наче трохи відійшло на задній план, але... Але останнім часом, або від нервів, або від перевтоми, ця чарівна опція починала працювати з новою силою. 
Він прийшов сюди, щоб не лишати Мінґі на самоті: у нього на носі операція, а зараз той буквально напханий заспокійливими, щоб рівень його адреналіну був в нормі, і не приведи боже, це нещасне серце зупиниться від перенапруги. Не життя, а бочка з тротилом.
Важкий подих, ще один... Йосан вирівнявся і поправив свій чорний пуховик. Він вже бачив ці очі, що ледь з розуму його не звели. Мати Василева, тільки не зараз, він тільки відійшов від істерики в лікарні, а тут ще й Мінґі, якому бажано цілим дожити до операції. Вдих, важкий видих... з собою він розбереться трохи пізніше...

- Мінгі?
- Мені боляче, але я майже нічого не відчуваю. Я розумію, що сталося і розумію, що добре, що одразу випив заспокійливе, але.... - яскраво карі очі наповнилися сльозами, от тільки обличчя хлопця було так само спокійне, а голос рівний. І погляд геть пустий. - Я поганий брат?...
- Мінґі... Ти найкращий брат - впевнено відповів Йосан, мітлою вимітаючи з голови картинку побаченого.. це занадто, занадто навіть для нього. Він тут, зараз, він потрібен Мінґі.

- Йосан... Пам'ятаєш, колись на озері в парку ми знайшли стару книгу, без назви? Де був зображений один тільки піщаний годинник на обкладинці? Ми тоді гадали кожному з нас на тій книзі: ми всі спитали, чи змиримося ми тут, разом, за 15 років. І всім, на різних сторінках, на диво, випало одна і та сама відповідь: ти підеш до четверті. От тільки Чонхо випало, що він прокинеться після четверті. Хон... йому було майже 25. Уйон... не дожив до 25. Юнхо мало виповнитися 25, Хва - не дожив. Сану за місяць 25. Мені - через 3 роки. Тобі ще півроку... Йосан... Вибач. 

- Що? За що? Мінґі, я і так зараз вибухну від перенапруги, ти чого? За що? - Йосан взяв за руку свого друга і налякано подивився йому в очі.

- Тоді.... Тоді я наполіг на цій ворожбі. Я знайшов ту книгу. Я тоді тебе не послухав, Йосан. - Мінґі опустив свої карі очі, а Йосан лише міцно обійняв того. - Ми дуже багато втратили за цей час. Тихо, будь ласка, я не хочу втрачати ще і тебе, друже, я теж втомився. Ми все зможемо... Тшшш... Не вистачало, щоб в тебе ще зненацька серце стало.

Вони стояли обійнявшись, підтримуючи один одного. За хвилину, вже обидва йшли за працівником моргу на впізнання Сонхва. Йосан не хотів, щоб тут був Мінґі, але той наполягав. Вони тихо пішли, коли з-за тої самої двері входу в заклад стояв той самий незнайомець і з посмішкою спостерігав за цим. Його капюшон знову прикривав обличчя. Він з легкою посмішкою згадував старі часи... Мінґі геть не змінювався, ні тоді, ні зараз. Це було і цікаво і смішно, адже саме його слабке серце цікавило старого бога, адже з рештою, саме його в нього і відняли.