Сон на яву.Мозаїка 1.

- Цього не може бути, ти розумієш?! Це все брехня!!! - дикий, повний відчаю та болі, крик рознісся по палаті старої лікарні.
- Це правда. Ти мусиш....
- Стули писка і не смій мені казати, що я мушу, а що ні! Чуєш?! Стули курва писка!!! 
- Заспокойся, Уйон, ти тільки після аварії, тобі не можна нервувати! - Йосан стрімголов чкурнув до свого друга, що готовий був, не дивлячись на апарати і свій стан, піднятися з цього клятого лікарняного ліжка. Хлопець швидко схопив  брюнета за плечі і уткнув назад в ліжко, поки той сам собі ще гірше не зробив, аніж вже є. Побитий, зі зламаною рукою і струсом, і це вже якщо не брати до уваги синці, рани та подряпини по всьому тілу. Десь він розумів біль Уйона - не кожен день втрачаєш коханих людей. Хоч сам Йосан не мав теплих почуттів, бодай якихось, до Хонджуна, який в його очах був просто ходячим прикладом сліпої агресії, як не крути ця людина була важлива для Уйона.

- Будь ласка...Уйон... його немає. Він не вижив, ти то дивом вцілів, три дні в комі лежав, я тебе прошу... Уйон... - Йосан тримав за плечі свого кращого друга, а серце його шматувало від болю, від картини того, що брюнет просто обм’як на білосніжному ліжку і пустим поглядом уткнувся в стелю, а на його темних, як ніч очах навернулися сльози. Тихі, важкі сльози.

- Іди. Будь ласка. - ледь чутно прошепотів той, і відвернув обличчя до вікна. Заметіль. Як же він не любив сніг, але кому це зараз було важливо? Коли всередині тебе буквально велика жива рана, там, де колись рясніло кохання до іншої людини, якій ти не встиг сказати надважливі слова, не встиг обійняти, не встиг навіть вибачитися перед ним за скоєне по власній же вині. Все інше - ніщо в порівнянні. Уйон наче попав у вакуум, де не чув нічого, окрім цієї болі... Окрім цього клятого апарату, писк якого сповіщав, що його серце ще б'ється. Це бісове серце, яке зараз так нило – «Не може бути.... не може бути.... не може бути...» Мозок просто відмовлявся в це вірити. Хон обіцяв, обіцяв, що наступний тиждень вони проведуть разом, лише вдвох, без його вічної роботи, ревнощів і їхніх скандалів. Лише вдвох...
Апарат, що сповіщав серцебиття пацієнта ніби сповільнився... Це добре, Уйон не хотів чути, що його серце може битися без того вредного, пихатого композитора... Все повільніше і повільніше... Здавалося, ніби його гукає і трясе Йосан, але це було так далеко, не з ним, а в тому світі до якого він не хотів повертатися... Де не буде цього тижня, з його рідним, вредним композитором....

- Уйон?...
Знову звуки апарату. Боже, до чого ж дратівливий звук, знову той самий запах ліків, от тільки голос... Він знав той голос, пізнав би з тисячі. От тільки очі, що стали ніби сріблом залиті, геть не хотіли відкриватися. В горлі все пересохло, а тіло і взагалі ніби не його було, все нило і боліло. Все що він пам'ятав, це їхній з Хоном скандал, через його ревнощі в машині по дорозі додому. Яскраве світло фар грузовика і далі повна пітьма. Звичайно, він знав, що піти на вечірку друзів, де буде його колишній Юнхо - погана ідея. Хон буде через це лютувати, але сидіти і чекати, поки його хлопець виділить йому час між його роботою і вічними іграми за його правилами, хоча б на годину, він теж втомився. Втомився бути на другому місці.

- Уйон, прокинься, будь ласка, Уйон... - в голосі було дуже багато страху, жалю і переживання, в настільки рідному йому голосі.
Зібравши всю свою силу, що тільки можна мати після аварії, Уйон насилу відкрив очі. І перше що він побачив перед собою - червоне від сліз обличчя його коханого. Живий... Живий! Він живий! Побитий, але живий. От зараза, завжди був живучий.

- Ти живий... - ледь чутно прохрипів Уйон, але слова давалися з болем в горлі, дійсно ніби пустеля оселилася в ньому, та і голос ніби геть його не слухався. Він знав, він знав! Хон живий! Але бачити сльози на обличчі коханого було геть дивно. Хон був дуже холодною людиною, єдиною його яскравою емоцією був гнів, до якого Уйон доволі часто сам його й доводив, щоб просто впевнитися, що той геть не перетворився на камінь.
- Звичайно живий, що зі мною станеться? Це ти тиждень в комі лежав, налякав мене до смерті - на очі Хонджуна знову навернулися сльози. Обережно, немов порцеляну, він взяв в свої холодні руки долоню свого коханого і притиснув до своєї, ще понівеченої після аварії щоки, ледь відчутно цілуючи її.

- Але ти живий... не перебільшуй. - так само хрипло і заледве чутно відповів Уйон, в душі відчуваючи наплив тепла. Звичайно, він ще та язва, і навіть аварія того не змінить, але... Але зараз він був щасливий, як ніколи. Хон живий, Хон поруч, він з ним, що може бути краще?...
От тільки цей клятий апарат і його писк все одно дуже дратував. То був сон, то був лише сон...

Час летів неймовірно швидко: Уйон дуже швидко одужував і за 2 тижні вже був виписаний на домашнє лікування і суворий постільний режим. Хон ні на хвилину не відходив від свого Лисенятка, доволі прискіпливо допитуючи лікарів про всі їхні маніпуляції. І навіть на безкінечні телефонні дзвінки він відповідав не роздумуючи - у нього відпустка. Все інше ж його не хвилює. Треба - почекають. 
Їхня затишна квартира студія у чорно-синіх тонах вперше, за 3 роки відносин викликала у Уйона відчуття дому, тепла і затишку, адже до цього це було наче чуже місце, із баталій в якій найчастіше це були сварки і бурний секс після, 2 рази зламане ліжко тому свідок. 
Хон і тут не відходив від нього: ходив лише до найближчого маркету і якщо затримувався одразу писав про це. Звичайно, Уйон міг і сам про себе подбати, що він і робив раніше, але зараз дуже не хотілося псувати момент своїм впертим характером. Хон дуже рідко проявляв тепло до нього, як і турботу, та і він сам не особливо цим страждав по відношенню до коханого, тому він не хотів руйнувати цей момент. Періодично, до нього намагався додзвонитися Йосан, але чомусь йому геть не хотілося з ним розмовляти, хотілося бути тут і зараз. Він написав лише смс своєму другу, що він живий і все нормально, але Йосан продовжував кожен день в один і той самий час йому дзвонити, чим трохи дратував це вередливе Лисеня. Більше Уйона дратував лише годинник Хона, який кожну годину волав на всі апартаменти і звук неймовірно нагадував той самий апарат в лікарні, на що в один з вечірніх переглядів Нетфліксу він пообіцяв Хону, що якщо він не змінить годинник, той вилетить у вікно, звичайно не уточнив, хто саме, Хонджун чи годинник.
День за днем, тиждень за тижнем пролетів місяць…
Місяць, сповнений тепла, турботи, ніжності, поцілунків і обіймів. Того самого, що вони майже не мали за 3 роки стосунків. 
В той вечір Хонджун, як завжди готував вечерю, і не дивлячись на те, що Уйону вже було значно ліпше, хоча на руці ще був той самий бісів гіпс, Кім вперто не пускав його до побутових справ, дозволяючи лише бути поруч, коли той щось робить по дому. Вони тільки нещодавно прийшли з засніженого парку, і Уйон відчайдушно намагався зігрітись, закутаний в плед і з чашкою дуже гарячого чаю.
Вечеря, як завжди, була пересолена, а місцями трохи пересмажена, бо Кім хоч і був талановитою особистістю, кулінарія була його слабкою стороною, де правив Уйон. Але те, з яким завзяттям цей агресивний кіт, як його іноді звав Уйон, готував для них, затикало вередливе лисеня і той їв ,навіть трохи з насолодою, кулінарні шедеври свого композитора. Далі, як завжди розмови, нетфлікс. От тільки Хон сьогодні був сам не свій, нехай зовнішньо його шрами та синці вже майже зійшли і виглядав він краще, але щось його непокоїло і Уйон сам собі не міг пояснити, що саме, просто відчував.
- Хон... все добре? - спитав той, піджимаючи під себе ноги на великому дивані, перед ноутбуком.- Ти начебто сам не свій. - ноти занепокоєння, все ж, проскочили в його голосі. 
В кімнаті повисла тиша. Не чутно було навіть того триклятого годинника, до якого Уйон навіть трохи звик. Хон стояв посеред кімнати, доволі повільно переводячи погляд від вікна на своє лисенятко. Його темні кучері були трохи розтріпані, а обличчя, ніби з мармуру, холодне і нечитаєме. 
Неспішно він дістав руки з карманів і підійшов до Уйона. Він не відводив погляду від обличчя свого вредного лисеня, його губ, очей, так само розтріпаного, як і в нього, темного волосся, але такого занепокоєного, розгубленого обличчя.