Сон мурахи

Сон мурахи – здається, найнеможливіша з речей, яку можна уявити собі в цьому світі. Тому що мурахи, виявляється, ніколи не сплять. Це стало відомо одразу після того, як з`явилися супермаркети і на запальничках кас розпочали публікуватися наукові праці на цю тему.

Взагалі-то ідею публікувати літературні твори на сірниках вигадав один мій добрий знайомий, який понад двадцять років тому створив літературний орден, відновивши тим самим славу середньовічних благородних людських прагнень до ідеалу. Біда тільки в тому, що Бог віддавна займається ідеалізмом, і мураха, один із визначних витворів цього не вщухаючого Божого натхнення, то та птаха, яка саме і покликана товкмачити носом людину в мереживі людського супу життя.

Цій комасі люди насправді присвятили надто мало розумових праць. Однак у літописах премудрості мураха справедливо посідає місце ідеалу. Так, Книга приповістей Соломонових, здається, назавжди ставить крапку в питанні того, хто є в нас ідеалом. І саме на мураху робиться остаточна ставка в питанні перевиховування трутня людини.

Дійсно, мураха, як мінімум, ніколи не спить, не марнуючи цим ані краплини дорогоцінного меду свого короткого життя. Тоді як людина просипає щонайменше третину власного життя.

Однак навіть тоді, коли сон залишає людину назавжди через яку-небудь патологію - пам’ятаєте унікального чи то німця чи то австрійця, чи то трясця зна кого, який не міг заснути у 1980-х місяцями і роками? – людині далеко до маленької комахи. Яка, як заведена, від самої миті народження і аж до зупинки свого не існуючого серця, працює, возводячи якісь казкові замки, що завтра будуть зруйновані потоком води, плугом чи просто звичайним легковажним черевиком п’яної людини, що блукає левадою, тоді як сам труп мурахи щасливо зіллється у вічному цілунку із пунктиром невидимого шляху, який вона торувала.

Думається, навіть якби вона знала про неодмінність і марнотність свого шляху, і якби якийсь чарівник помахом таємної палички наділив раптом мураху здатністю відпочивати, вкритою тихою ковдрою цілющого і довжачого її славне життя сну, мурах, однак, навряд чи використав би цю чудову фору, і його лапки, наче пригадуючи невсипущий свій шлях догори замку, усе ще б машинально сіпалися б у своєму трудоголічному пориві.

Думаю, людина, навіть коли б не спала, одначе, за своєю тисячолітньою звичкою, певно, займалася б невідь-чим. Приміром згаданий нами німець (чи австрієць, чи бозна-хто) мав можливість і дійсно відвідав абсолютно всі футбольні матчі чемпіонату, що саме проходив тоді в його країні. Він, безсонний, перелітав із міста в місто, і то на тому, то на сьому місці його вихоплювала репортерська відеокамера. Завжди спокійно, ніби сновида з якимись вічно відчиненими очима, він сидів трохи поодаль від решти поціновувачів сих ґладіаторських змагів. Іноді він був єдиний на цілий сектор. І, запускаючи руку в неодмінну колоду попкорну, ніби якийсь небесний споглядач, продовжував фіксувати ігрові моменти. Хвилини, які саме зараз проживалися іншими.

Не відома доля цього, єдиного на все людство і на всю його історію, безсонного. Але думаю, вона чимось має нагадувати долю кожного мурахи – раз, розпіарений і безперервно спогляданий у часи свого публічного безсоння, він не був згаданий потім жодним рядком журналістської епітафії ні в годину своєї смерті, ні в якусь іншу. Що цієї миті неодмінно чомусь наштовхує на роздум про історію з отим ангелом, якого фарисеї з масмедіа, як і стародавні євреї месію, в самотній цятці посеред чаші стадіону так і не змогли вгадати.

Однак саме в цей час, як я оце переповідаю, щось схоже на другу спробу заперечення сну мурахи відбувалося в одному з поїздів, що саме прямував з Одеси до Харкова. Була третя година ночі, і безсонний пасажир, що сів на поїзд о третій годині ночі десь у Вараждині чи в Кременчуку, саме збирався пірнути під зручну пасажирську ковдру, аби в першому купе під маминий колисковий стукіт коліс повністю поринути у відпочинок. Аж раптом із ним відбулося те, про що в народі полюбляють відгукуватися як про пороблене.

Сплять мурахи чи не сплять – це ще залежить від того, що вважати сном. Якщо стан нерухомого кокона бабки розцінювати як аналогію сну, відпочинку чи взагалі повної відключки, то той кокон, в який із головою загорнувся нині наш герой, свідчитиме в такому випадку з протилежністю до навпаки. Повного усамітнення не відбулося – мураха поїзда продовжував свій невпинний біг, а з купе провідника неслися запахи тютюну і дешевої водяри та сиплі і напівтихі голоси. Нібито і голоси, і опівнічний шмурдяк невідомого походження, і гидкий запах, який проникав у ніздрі навіть тих із пасажирів, що не визнавали політики мурах, всі разом були нічим іншим, як якимось містичним пальним, яке, замість обленерго, насправді і запалювало електричні розряди в ногах цього світляка на колесах, що мчав зі швидкістю в сто кілометрів на годину у напрямку своєї, як сновидіння наступної станції.

Усвідомивши, що стан кокона – все-таки ще не зовсім сон, пасажир змінив тактику і, намагаючись не нюхати, не чути і не думати, зачав густо, мов яке жорно чи свиня на пруті, крутитися, повільно перехиляючись із одного боку на інший, потім на спину, а тоді ліг на живіт і задер ратиці, чомусь намагаючись зачепити верхню полицю.

Зачепив, опустив ноги і знову не заснув. Сон не тільки не приходив, але, здавалося, вже і не збирався повертатися в голову. Причому, якщо хтось подумає, що голова пасажира була роз’ятрена якимись душевними роздумами на тему роботи, невимовно кошторисної коханки/дружини, що його залишила, власного похмурого минулого, чи невдалого випробування якогось чергового ядерного реактора/моста, на якому відмито гроші, купівлі нового/ретроградно-колекційного авто, то такий помиляється. Як і у його опонента, мурахи, голова цієї людини взагалі не була обтяжена аніякими роздумами. Від вище згаданого трудолюбивого комахи нашого героя відрізняло одне. Форма буття трутня, якою зараз він намагався загнати в тупик чергове людське безсоння, збігалася зі змістом його буття. Навіть коли, щасливі і п’яні, провідник та два його колеги, обкурившись, нагикавшись та наригавшись і, зрештою, все-таки на сьогодні напившись, поснули, і про їхнє життя на цій землі нагадувало лише у куражі випадково включене на весь вагон світло, сон у хату, так би мовити, не вернувся. Минали станції, колеса вибивали різний свій дощовий дріб заліза, поїзд то запізнювався, то випереджав графік, ковдра сповзала, потім була не раз наново тягнута на себе і стелена, а голова з різними дивовижними вихилясамии суглобів підпиралася або ні рукою, і тіло собі і далі крутилося мов смажений молоденький веприк на вертелі. Навіть більше: інші мешканці поїзда зачіпали ноги беззвучно чи з поспішним і не дуже щирим вибаченням, однак - сон таки не йшов.