5. Ціль(2частка)

  Так це були мої рідні друзі, яких я втратив вісім років тому і ось вони знову до мене повернулися, але с першого погляду такі знайомі рідні обличчя почали змінюватися й обростати новими додатковими рисами. Рисами дорослості, які неминуче на нас накладає час, та рішучості, якими ми обростаємо при процесі самоствердження. А самоствердження в нас з’являється під час отримання нами життєвого досвіду, який ми отримуємо під час навчання чи роботи, чи інших стосунків між нами й усіма тими, кого ми зустрічаємо на своєму шляху. Ось й зараз, обличчя моїх друзів спочатку я побачив такими якими їх запам’ятав, а потім вони почали трансформуватися в інші мені не знайомі, але такі близькі. Це тривало кілько секунд поки мій мозок не переналаштувався на отримання нового дійсного виду їх обличь.

  Уляна була як завжди розкішна. Її волосся так й сяяло красою та жіночістю, суворість якої підкреслювали чорні великі окуляри та сірий брючний діловий костюм у невелику зелено-червону клітинку, с двома рядками ґудзиків та широким шкіряним ременем темно коричневого кольору з великою металевою пряжкою. Комірець піджака мав перехід у довгий відворот, який сходився самісіньке перед ремінцем, відкриваючи довгий трикутник декольте, який був прикритий білесеньким топіком на якому висів великий золотий кулон, тримаючись на товстому чорному кругленькому шнурку. Її волосся як завжди було непокірливо й намагалося прикрити обличчя своєї господарки при кожному руху головою й їй приходилось його заправляти за вухо. Ось й зараз вона підняла руку щоб його підібрати на місце, роблячи це так граційно, що можна було з ней писати дивовижні  за красою картини на котрі потім будуть задивлятися усі чоловіки й мабуть деякі жінки, насолоджуючись сумішшю жіночою вроди та  краси. Дивлячись на таку красу він зловив себе на думці, що він майже заздрить своєму другу й тут його очі натрапили на обручку, яка горіла наче зіронька на їй безіменному пальці. «Отже вони вже одружились»-подумав він, як  все ж таки стрімко лине час.

  -Так, все як ти казав, ми одружилися,- побачивши мій погляд на обручку почав пояснювати Устим,-й було це, ще чотири роки тому.-сповістив мене показуючи й своє кільце,- Ти пробач друже, але нам неможна було ні про що писати, тим паче дзвонити й повідомляти наші обставини життя друзям та родичам . Але давайте про це трохи пізніше бо тут дуже багато гарних вух , які дуже люблять слухати чужі таємниці.  Ми дуже раді що знайшли тебе, хоч зробити це було не складно. Твоя матуся дуже зраділа коли нас побачила й все нам розповіла, де тебе знайти та які в тебе справи. Розповіла ,що ти майже не з ким не спілкуєшся та тільки працюєш на вихідних на ринку, а буднями ховаєшся в своєму інституті.

  Все це він випалив на одному подиху й поки казав тримав мене в своїх металевих обіймах й не відпускав, навіть навпаки підняв мене у повітря й я там бовтався наче пір’їнка у вільному падінні.

  Хвилина запалу минула й він мене поставив на рідну планету. Тепер ми стояли трикутником й дивились один на одного   вивчаючи зміни на наших обличчях та інше. Здавалось , що Устим став у плечах ще ширше ніж був п’ять років тому та висче на цільну голову та став справжнім велетнем богатирського складу. Одягнений він був у синій просторий з білими стрічками по боках спортивний костюм, у таких костюмах зараз була вдягнена майже вся молодь, бо при необхідності в ньому можна було й бігати, й плигати, й давати відсіч усілякому людському непотребу, якого вистачало на вулицях пост радянських містечок особливо у вечорі.

  -Я ду-же ра-дий вас ба-чити,- від хвилювання я почав заїкатися, але опанувавши себе й набравши повні легені повітря продовжив,- як ви тут опинилися? Надовго? Де зупинилися? Може в мене ? Батьки проти не будуть. Стоп, мені треба зараз повідомити свого боса, що треба терміново піти з роботи, бо приїхали такі жадані гості.- я знову їх обійняв й вони не були проти.

  Ми усі разом двинулись до складу у котрому був, в нашому житті все частіше з’являлися модні закордонні слівця, типу офіс, бос, бізнес та інші, офіс мого боса. Звичайно спочатку він був проти, але коли я пред’явив йому аргумент у виді двох метрової машини вбивці й сказав, «…а ви самі спробуйте йому заперечити» , то відразу отримав згоду й навіть зарплатню з доплатою за гарну працю, чого з ним раніше ніколи не було. Ось що робить один тільки вид «Братка» на сьогоднішнього бізнесмена. Хоч він й має «дах», але сперечатись за такої дрібниці не було жодного сенсу, а ось гарних працівників, які не пиячать та завжди приходять на роботу вчасно, як я, знайти було дуже важко. Тому рішення він прийняв вірне й ми за п’ять хвилин, які мені було треба щоб передягтись, йшли вже по вулиці.

  -Ну раз так сталося, що я отримав премію, то й пропоную завітати до нашого улюбленого кафе де ми її й залишим.- від такої моєї пропозицій було важко відмовитись й ми завернули за кут будинка, виходячи на пряму вулицю на котрій й було розташовано кафе.

  Дійшовши до кафе ми всі в трьох з подивом подивилися на нову вивіску на якої було написано не «Золотий ключик» як ми пам’ятали, а «Зелений долар».

  -Коли ти був тут в останнє ?- спитав у мене Устим.

  -Коли?! Коли? Так разом з вами й був, п’ять років тому назад. А потім в мене не було більше нагоди то навчання, то праця. Ось так час й минув.

  -Ходімо подивимось, як там в середині змінилось щось чи ні,- вигукнув Устим й потяг нас у середину.

  Вони відчинили двері й провалились у шалений гуркіт, популярної, на сьогодення, пісні групи комбінація «Бухгалтер». В середині все було не так як раніше, не було приємного запаху свіжої випічки чи ароматної кави. Замість цього стояв дим стовпом, хоч сокиру вішай. Й не було ані матусь, які щось жваво розповідаючи одна одній пильно спостерігали  за своїм чадом, ані школярів, котрі забігли за стаканом молочного коктейлю. Було тільки чоловік п’ять братків, один з них в малиновому піджаку інші в спортивних костюмах, схожих на костюм Устима,  зі своїми подругами, які витанцьовували на ганку посередині залу перед сценою, яких , до речі, раніше не було,  та пару офіціанток. І ось ми заперлися у самісінький розпал їхнього свята й звичайно своєю появою притягнули до себе увагу. Чоловік у піджаку, до цього прибуваючий у полоні повної байдужості, до того, що відбувалось, явно зацікавився нашою появою й жваво почав щось казати своїй свиті. Зайнявши стіл біля вікна, як можливо подалі від гучної компаній, друзі покликали до себе офіціанта, який, до речі,  не дуже квапився швидко підходити.