3. Шляхи .

Вийшовши на подвір'я він жадібно ковтав повітря та ніяк не міг надихатися. Напруга неминучого з кожним новим подихом почала відступати. В ньому знову почав прокидатися дух дослідника, який він вважав більш ніколи йому не знадобиться, бо умови останніх років його життя потребували усіх зусиль тільки на те, щоб виживати та триматися за останні осередки колишнього себе, та не стати звіром. Подих за подихом , крок за кроком він рушив, щоб зібрати те, що в нього ще було, а залишились в нього тільки спогади та маленький крихітний ґудзик, котрий був захований в надійному місці. Лише одна, сама ця, крихітна дрібниця підтримувала його всі ці нелегкі роки й не давала йому збожеволіти та накласти на себе руки. Він пам'ятав кожну мить, коли його пришивали на місце, в останній день його вільного життя. Кожний стібок котрий заводила його кохана й при цьому повчала доню :

- Ось бачиш як треба робити спочатку закріплюєш нитку вузликом на основі, потім проштовхуєш гілку крізь дірочку ґудзика та притискаєш його до тканини. А далі дивимось скільки у ґудзика отворів, бачиш в нашому чотири отвори, що означає, що в нас є декілька можливостей його зафіксувати на потрібному нам місці, - донька сиділа поруч та уважно спостерігала та прислуховувалася до повчання матусі. - Перший спосіб це зафіксувати його двома паралельними дугами які можна розташувати горизонтально чи вертикально. Другий - дугами навхрест. Третій  - комбінуємо перший та другий. Але самий, що  є вірний, це подивитись як пришиті інші ґудзики. - мати подивилась на доньку та побачила в неї на обличчі неминуче питання та не втримавшись  посміхнулась, - просто вони будуть виглядати однаково усі разом.

  Він посміхнувся. Кожного разу він посміхався коли згадував ці спогади, отже мабуть ця посмішка й надавала , до теперішнього часу, можливість вистояти.

  На вулиці було порожньо, ще б пак, решта на ділянці працюють намагаючись усіма силами виконати норму видобутку, котру вже  тричі підвищували за цей рік.

  Написавши пару строк на шматку, відірваного  від газети, та поклав його під подушку свого сусіда ї друга :

" Пробач мені друже, мене кудись забирають. До зустрічі, нехай тобі щастить!"

 Потім дістав свій талісман з потаємного місця та сховав десь за пазухою в складках свого одягу. Стягнув до торби весь свій посуд, а саме: ложку, чашку, чашу, флягу для води та одяг. Зав'язав перекинув через плече і пішов геть. На порозі трохи затримавшись вирішуючи чи треба йому обертатись на останок, чи ні. Вирішивши що ні, пішов далі на зустріч своєї долі. Своїм шляхом.  Й одна тільки думка наповнювала його сутність "Забирають, отже я їм потрібен, а скоріш за все їм потрібні всі мої дослідження, а це означає, що я їм потрібен живий ".

- Отже, ще живимо, трохи!

.....

  Ось і сьогодні вона прокинулась з спозаранку й була дуже збентежена, але за звичкою узяла свій щоденник та почала виводити рівним гарним почерком: " ...дивно, побачила себе в якомусь авто червоного кольору з силуетом коника на капоті. Сама керувала та ледве не в'їхала у паркан, мабуть трохи не розрахувала кут повороту. А потім ще цікавіше, підійшли два парубки і щось запитали, я подивилась на одного потім на другого і чомусь назвала його Дем'ян, хоча бачила його вперше у житті. Це був рослий парубок, трохи за худий, але  спортивної статури, що-що,  а людей які хоч трохи займаються спортом видно з далеку. Та відразу зрозуміла що цей парубок моє майбутнє кохання, по крайній мірі так це відчула моя візаві у сні. В нього, як кажуть все було на своєму місці й нічого зайвого. Особливо вразили його ніжно-блакитного кольору очі з краю, які в середині змінювався на світло-світло-зелений. Від них неможливо було відвести подив, вони настільки міцно притягували всю мою увагу, та навіть більше, жадали випити  душу, поглинути її цілком, викликаючи бажання дивитись в них ще ї ще. Й тривало б це невідомо б скільки, але під'їхав Олесь і розрядив напруження, цікаво, що він там робив у моєму сні? Треба буде розповісти рідним, та дізнатися їхню думку. Добре що вони мені вже довіряють, а точніше довіряють моїм сновидінням. Ці дорослі ніколи самі не кажуть правду, ось якось мамо, коли я їй розповідала черговий раз про свої сновидіння, вона обмовилась: " ...я тебе розумію доню, та будуть і не такі видіння...". Отже звідки вона знає ? Це може означати тільки те, що вона щось приховує від мене! І з цим треба буде розібратись."

  Тим часом потяг ніс їх далі на схід. Все рідше зустрічалися містечка та все більше було лісу. А вона сиділа та дивилась у віконце і як завжди її уява домальовувала до пейзажу різноманітні казкові дії та обриси.

  -Доброго ранку моя мрійниця, - прокинулась мати і як завжди погладила її по голові та поцілувала у лоба, - ну що тут новенького можна побачити скрізь наше віконце спитала вона.

  - Та сьогодні щось не дуже трохи казкового до лісу і все.

  Мати подивилась на доньку із більшою зацікавленістю, її було дивно, щось було тут не так, як завжди, бо раніше вона могла без втоми розповідати про свої сновиди  на яву, які бачила за віконцем, а зараз така суха відповідь.

  -Доню в тебе все гаразд? - поцікавилась вона, при цьому розчісувавши своє довге біляве волосся, яке  було покручене, ніби тільки після бігудів.

  Поляна підійшла до матусі забрала в неї гребінець  та почала сама розчісувати матусину шевелюру.

  - Начебто так, але, - вона трохи задумалась, - сьогодні наснилось що вже доросла, сама керую авто, а потім ледь не в'їхала у паркан, вчасно загальмувала й коли вийшла з авто до мене підійшли два парубка. Один величезний наче шафа, другий, - вона зробила ще одну величезну паузу начебто шукала потрібні слова, але мати знала її дуже добре, та одразу зрозуміла що, щось відбувається дуже не типове для неї, адже її донька слова не шукає вони самі линуть з неї бурхливим потоком наче нестримний, гучний водоспад. - другий,- знову невелика пауза, -  другий спортивної статури, трохи за худий, але дуже привабливий. Його очі наче якийсь вир поглинає тебе  цілком з головою й не залишає ніякої надій на порятунок бо ти вже потонула одразу, як тільки зазирнула до них.