***

Темна ніч впала оксамитовими зорями на сковане морозною зимою місто. Нічне сяяння ліхтарів підкреслювало метушню вздовж просторих вулиць, яка щораз збавляла свій темп і розсіювалася по закутках однотипних райончиків, аж поки центральні магістралі повністю не спорожніли.
Худорлявий, з сивою борідкою, у квітчастому балахоні, йшов вулицею пан Сон і волік за собою розшитий золотими нитками та блакитними пейслями мішок. У ньому і був той чарівний пил від якого містяни швидко поринали у затишні обійми снів. Одним вистачало декілька порошинок, іншим було замало цілої жмені. Але Сон так давно працював, що легко міг визначити кому і скільки снодійного пилу треба непомітно всипати в очі. Бородатий старець, котрого всі величають Сном, для дорослих і вже достатньо самостійних дітей був невидимим, а от малюки, котрі не досягли року могли з ним ще й добре позабавлятися.
Бувало сипить він своє чарівне зіллячко малюкові в очі, а той усміхається, перевертається, ховається від діда, кудись повзе, вже падає, але знову підіймається, сідає і регоче, щосили, а потім наповзавшись, і таки отримавши свою порцію сну, тихо засинає. А є такі малята, що бояться діда, чи не люблять, як сонливий пил лоскоче очі, і як тільки побачать його, то одразу починають голосно і щосили плакати, тоді теж не просто приспати маленьке чудо, бо у прищурені очі, повні сліз попадає не так багато сонного зілля. Тож робота у пана з борідкою, м’яко кажучи, не проста
Цього вечора поспішав Сон до старого чоботаря Микити, якому не те що жмені сонного зілля було мало, а й здається цілого мішка. Його життя поволі котилося на захід, виломлюючи артритом кістки та вражаючи болючими метастазами всі внутрішні органи. До кінця йому залишалося дві доби. За дорученням Янгола-охоронця, пан Сон мусив всіма силами його приспати, щоб в інший світ чоловік пішов відпочивши.
Сон за звичкою, влетів у кімнату через маленьку щілину у вікні, став біля старого, покопирсався у внутрішній кишені балахону та дістав якийсь сріблястий мішечок. Обережно висипав ледь видимий вміст собі у жменю та набравши повні груди повітря дмухнув прямісінько Микиті в очі. Чоботар почав щосили кашляти. Тоді Сон понишпорив і в іншій кишені та дістав вже золотавий мішечок, оздоблений коштовностями.
- Від цього вже точно мусиш заснути, стариганю, — пробурмотів він та прямо з мішечка висипав дрібні кристалики дідові в очі.
Але старий закашляв ще сильніше.
- Що за напасть з тобою, — бідкався Сон, — в дитинстві я тебе вкладав найдовше, в молодості ти засинав аж під ранок, бо цілу ніч гуляв чи працював, в старості я переводив на тебе десятки пригорщ зілля, а ти не міг заснути. І вже тепер, коли тобі залишися лічені дні тебе не бере навіть найпотужніший сонливий засіб, рецепт якого залишили олімпійські боги. Що ж я тепер твоєму Янголу скажу? Біда з тобою...
- Не займай його! – раптом почув Сон крижаний жіночий голос і у своїй звичній манері, неквапливо повернувся.
- Ви чого так рано? Йому ще два дні, — спокійно запитав старий бородач.
- Йому анульовано цей час. Я забираю його за пів години, — рівним і суворим тоном сказала Смерть.
- Зачекайте, леді! Ви ж знаєте, що це вже протизаконно і людина мусить домучити останні години, навіть коли вони пекельно болючі.
- Якби він заснув бодай на три години, вони б не врізали цей час. Він виснажений і майже не розуміє, де знаходиться, тому перехід буде йому видаватися легким сном.
- Леді! – твердо звернувся Сон, — але якщо він не поспить, то вже там, де йому судилося бути вічність – Микита буде змучений та кволий. Я докладу зусиль, щоб його приспати, тільки прошу на це ще дві години.
- Ти ж знаєш, що вирішую не я! – холодно і люто сказала Смерть.
- Леді, — тихо та спокійно, наче до доброї подруги, заговорив Сон, — я знаю, що ви маєте талант до вигадок. Придумайте щось. Чи ви хочете волочити на собі важку і вимордувану душу цього нещасного смертного, який всю дорогу безпомічно сопітиме чи краще, щоб він легко летів поруч з вами не обтяжуючи ваш тонкий стан?
- Ти завжди вмів мене вмовити, клятий старий! Даю дві години. Інакше – сам знаєш, добродій ти наш!
Її постать розчинилася у темному закутку кімнати, а Сон неквапливо примостився на кріслі й втупився поглядом у нерухомого чоботаря, якого чомусь вважав своїм мовчазним другом.
Як тільки Микита народився, Сон прийшов його присипляти, але немовля дивилося на нього і мило усміхалося, навіть не хотілося переривати цю мить лагідним сном, але як виявилося перебити сном будь-що, що робив Микита завжди було надто складно – не брало його зілля, хіба великі пригорщі, після яких він спав довго і солодко. До року вони розважалися: грали у хованки, Сон смішив малого, легенько лоскотав п'ятки, навіть розповідав казки та вірші, а Микита весело сміявся, через що його мама здивовано на нього дивилася, і ніяк не могла второпати, що це щовечора відбувається з її синочком. Сон не хотів, щоб малому стукнуло рік. Час минав, і перший ювілей не забарився. Сон пам'ятає, як малий ще декілька вечорів шукав його поглядом по кімнаті й не міг вже розгледіти, а потім забув. Кожен з них жив окремим життям, залежним один від одного, але парадоксально паралельним.
Щоб зберегти бодай ілюзію дружби, щовечора Сон розповідав Микиті про свою роботу, хоча й знав, що той його не чує, але він уявляв інакше: «Микита уважно слухає, а я виговорюсь, то буде трохи ліпше на душі». От і зараз старий бородач затіяв розмову.
- От що мені з тобою робити? Хіба ти не розумієш, що хороший сон лікує, забирає втому. А в тебе попереду довгий шлях, тобі сили треба! Розлігся і дивиться. Он, вже приходила безсердечна. Їй же, що скажуть те буде робити, і їй байдуже: старе чи молоде, здорове чи кволе. То ти думаєш, що це кінець...Еее, ні це початок. Там таке тебе чекає... Чого розказувати, скоро сам побачиш. Так, давай я ще звичайного зілля сипану, але стільки, як ніколи.
Старий взяв мішок, підійшов до Микити і почав сипати на нього зілля прямо з мішка.
- Добре, що в мене цього добра навалом, а не як колись, коли кожному була своя порція, а тепер сип скільки хоч, а воно само в мішку прибуде за хвилину. Це золоті нитки так дають. А колись прості були мішки, без золота і зілля швидко закінчувалося. Хороші часи настали... Ну! Ти спатимеш?
Але чоловік дивився широко.
- Прокляття! Це я маю мучитися з тобою. То був би ти звичайним чоботарем, я б тебе і так відпустив, і законів не дотримувався б, а так не можу, бо ти ж мій чи не єдиний друг. От, може, ти мене потім зустрінеш випадково і згадаєш, як ми бавилися в дитинстві? А може сном станеш, як і я? Що ж робити?
Сон ще походив навколо ліжка і глянув на годинник, який мовчки говорив, що півтори години вже минуло.
Сон похмурнів і вже швидше від відчаю, почав розповідати одну з казок, яку ще немовлям Микита слухав залюбки. Казку, яка була головним складником сонного зілля.
Після перших слів, які пролунали з вуст Сну, Микита закліпав очима.
- Хто тут? – ледь вирушати губами вимовив старий чоловік.
- Ти чуєш мене, друже? – радісним голосом задзвенів старий бородач.
- Чую. Ви хто?
- Ми бачилися, коли ти був маленьким. Я твій Сон. Ти мусиш спати, тільки прошу, послухай казку, може ти її згадаєш?
- Якась нісенітниця, але коли такий біль, то може, хоч якась розрада. Розповідайте, — тихо наказав хворий.
- Було то в синій долині, де степова вовки водяться і силами щоночі міряються. Вкрала хижа лисиця місяць і заховала його в колодязь з якого дівчинка Дарка воду брала, худобу напувати. Пішла вранці Дарка до колодязя, кинула туди відро, а воно дзень, та й розбилося. Глянула дівчина і мало не осліпла від сяйва місяця. Вона скрикнула і з переляку втекла додому, і нікому не сказала, що бачила. А вночі перелякані люди, від того, що місяць так і не з'явився на похмурому небосхилі почали шепотіти про лихо, яке до них крадеться. Вирішили на допомогу вищі сили гукати. Тієї ж ночі з'явилися до них старі чарівники Сни, які без місячного сяйва нікого не могли приспати. Дійшла новина і до Дарки, про те, що чарівники до людей явилися. Швидко побігла до них дівчина і розповіла, де місяць бачила. Врятували тієї ночі Сни Місяць, який розповів їм про лисицю, яка вирішила над людьми пожартувати.
- Впіймали тоді Сни лисицю і перетворили її на камінь та заховали у глибоку печеру, якомога далі від місячного сяйва, яке людей на сон добрий закликає, — продовжив казку Микита і тихо заснув.

Сон видихнув з полегшенням.
- Бачу, твої методи діють, — з твердою посмішкою сказала Смерть,- його час ніхто не забере, але ти мусиш йти й готуватися до важливих справ. Мені наказали передати тобі, що матимеш учня, тож працюй, працюй! – і вона не чутно розчинилася у дверях.