Сон

Я завжди бачу той самий сон. Холодні, сірі стіни безкінечного коридору. Страх, що пробирає до тремтіння в кістках. Дрібними кроками я задкую, не зводячи з нього очей. У мене в руках важка, льодяна та незручна для моїх дівочих рук рушниця. Він же, йде на мене тяжкими, металевими кроками. І з кожним цим кроком впевненості та сили у мене стає все менше, а страх – сильніше. 
Я сама його знайшла, сама дозволила йому бути так близько до себе. Занадто близько. Мені страшно. Я розумію одиноку сльозу, що поневолі стікає з його кам’яного обличчя. Та що я можу поробити? «Що ти він мене хочеш?» – намагаюся крикнути я йому, та холод темного коридору наче скував мої вуста. Він продовжує йти просто на мене, а я з останніх сил тримаю рушницю націленою на нього. На того, кому я дорожча ніж його власне життя. На того, хто наводить на мене крижаний жах. Мої долоні задубіли та тремтять, я намагаюся знайти вказівним пальцем курок. 
Хочу згадати його ім’я, та не можу. Бачу лише висихаючу сльозу на його щоці та очі. Великі, темні очі, що не моргаючи дивляться мені просто в душу. Очі, котрі я шукала, та очі, від котрих я так хочу втекти. 
Він намагається щось мені сказати, але захлинається від надлишку емоцій та лише тремтячим подихом видихає холодне повітря. Воно виходить паром з його вуст. 
Мені хочеться обернутися, подивитися чи далеко вихід з цього коридору, та я боюся зводити з нього очей. Втім, мені здається, що вихід дуже неблизько, а може й взагалі не там, адже я сама сюди зайшла і сама його завела в цей страшний, холодний коридор. 
Неочікувано, він робить різкий крок вперед і стає ще ближчим до мене, я відбігаю на кілька кроків назад і намагаюся натиснути на курок, але не можу. Він продовжує свої повільні кроки, а я згадую, що саме він колись вчив мене стріляти. Та мені ніколи без його допомоги не вдавалося навіть натиснути на курок. Він же мені і дав цю рушницю та навіть це чорне, мереживне плаття. І я вдячна йому за все, але страх і холод наповнюють моє тіло. 
Я вдаряюся спиною у стіну. Дивлюся в сторони, та розумію, що коридор закінчився. Я з останніх сил тримаю рушницю. Страх переходить в паніку. Хочу крикнути, та в моїх устах немає голосу. Він наближається все ближче і ближче. Легким рухом однієї руки забирає у мене рушницю та відкидає її в бік. Я відчуваю його холодний подих. Це кінець.
Я прокидаюся від льодяного страху. Волосся на шкірі стало дибки. Кілька хвилин мені треба, щоб зрозуміти, що моя одинока постіль залишається одинокою. Бачу що в телефоні багато пропущених дзвінків та повідомлення. Читаю.
«Кохана, що трапилось? Я тебе вчора чекав, та ти не прийшла, намагався додзвонитись, але ти не береш трубку. Я хвилююсь. Дай відповідь, як тільки побачиш це повідомлення. Цілую, С.»
«Дякую тобі за все. Відпусти мене, будь ласка. Не пиши мені більше».