Розділ 4: Поштовх

А за дверима в той момент стояв Сивий. Дізнавшись про те, що його друг ледь не помер, він одразу прибіг до його кімнати й постукав:

— Бачу, ти зовсім не хочеш помирати, еге ж, Федю?

— Ну, як бачиш — не дуже, — відказав той.

— І слава Богу. До речі, щодо того, що ти ледь не заснув… А давай заграємо твої пісні? Я ж нещодавно вчився грати на гітарі — може, зможу відтворити твою мелодію?

— Можна, звісно. Відкрий шафу — там гітара лежить серед речей.

Сивий витяг стареньку гітару, глянув на акорди — і його обличчя засвітилось.

***

— Це було неймовірно! Я щиро вражений тобою, Сивий! У тебе талант! — захоплено вигукнув Федя.

Усмішка, що розтягнулась на обличчі Сивого, ясно показувала його задоволення і щире щастя від такої похвали.

— А давай, може, в честь цього з’їмо піцу в мене? Мама якраз нещодавно її ставила в піч. Поки дійдемо — вона вже й охолоне трохи.

— Я не маю права відмовитися, — пожартував Федя. І справді — щойно він почув про їжу, в нього завурчав живіт, а на обличчі з’явилася така посмішка, якої не було вже давно.

---

— Сень, підожди мене тут.

— Ти куди? — здивовано підняв брову Сивий.

— Та до кущів треба… відлучитись.

— Дивись там, не засни, бо померти зі спущеними штанами — не дуже почесно.

— Ха-ха! — розсміялися обоє водночас.

Насправді ж Федя пішов на, можна сказати, смертельний ризик: пішов до кур’єра «замінника». Бо чим більша доза — тим довший ефект, але й більший ризик.

А Федю страшенно манила

ця думка — дізнатись, що ж це за голос?