Без назви

     Поринувши у всі ці спомини, він на мить забув про свою першопочаткову мету. Та щойно спогади минули, Рей, полишивши комірчину, спустився сходами. Враз його голову, пронизав неймовірний біль. Здавалось що хтось намагається проникнути у неї, а тоді. Подальші його дії не можна було назвати усвідомленими та осмисленими. Вони робились наче уже не ним. Немов хтось узяв гору над його тілом, яке відтепер слугувало інструментом, для досягнення чужої цілі. Крокуючи довгими коридорами, він проминав кімнати та закутки ніби у сні, допоки не дістався іще одних дверей. Зупинившись біль них, стан його трансу, неначе розвіявся, і Рей знову, повернувши собі своє тіло та глузд, став собою. Роздивившись навкіл, він упіймав себе на думці, що ніколи не бував тут раніше.

        – Цікаво, саме суди? Що ж таке міститься за цими дверима, що я опинився тут? – розмірковував           про себе Рей.      

    Підсвітивши на двері, помітив стару, поіржавілу, колодку, що висіла на ланцюзі; одна сторона якого була обкручена навкіл ручки, а інша прибита у одвірок. Щоби потрапити досередини, Рей надумав її зірвати. Та якби пильно він не вдивлявся, довкола нього, не було нічого годящого. Він не знав як йому бути. Та раптовий крик, що донісся у його серці, та рознісся по всьому тілу, примусив до негайної дії. Звівши, цілком інстинктивно, ногу догори, Рей, із усієї сили вдарив нею по дверях. Удар виявився настільки сильним та потужним, що старі, іржаві, завіси, власне як і колодко, не витримали й зламалися. Самі ж двері, що слугували останньою перепоною, похитнулися і повалилися назад, утворивши чорну завісу. Озброєний ліхтарем, Рей рушив вперед. Спустившись темними, бетонними сходами донизу, він опинився у самісінькому жерлі, цього будинку, а саме у його підвалі. Діставшись крайньої стіни, Рея пройняв жах. Він не повірив власним очам. Тіло нещадно затремтіло, перестало слухати. Ліхтар, що досі був у його руці випав, а разом із ним повалився й він. Схопившись за голову, руками, Рей продовжував невпинно дивитись вперед, а по його обличчю маленькими цівочками стікали сльози.

Картина що повстала перед ним була жахливою. До стіни в один ряд, були прикуті чотири маленькі скелети, що безумовно належали дітям.

        –Виходить, що вона, знущалась не лише із мене. Виходить, що хтось страждав, ще більше аніж я.          А я навіть не підозрював цього…. Ні…. Ні я відмовляюсь повірити у це…

       Не витримавши цього жахіття, що напосіло на нього з головою, Рей, схопивши себе руками за волосся, став шалено виривати його цілими пучками.  А його горлянку прорізав нелюдський крик, що рознісся кожнісіньким закутком цієї пекельної оселі. Рея пройняла лють. А в голові зазоріла ідея. Звівшись на ноги, він прудко, напомацки,  піднявся сходами та вибіг із будинку. Промайнувши алею та браму, підійшов до машини. Зупинившись біля багажника, приклав великий палець по центру. Чорний багажник якого вкривав навколишній морок, засвітився; а по його центру з’явилася клавіатура. Увівши все той же п’ятизначний код, замок клацнув, а багажник автоматично звівся угору, розриваючи світу навколо своє нутро. Діставши із нього каністру з бензином, Рей попрямував назад до будинку.

  Спинившись у передпокої Рей, розкоркувавши каністру, почав обливати усе горючою рідиною. Лють та ненависть на це місце, настільки засліпили й стиснули його, що він не міг зронити й слова. Але слова у дану мить були, тільки зайвими. Він потребував дій. дій і більш нічого, адже саме тут і тепер вони були його словами, які промовляли так багато і глибоко.

  Закінчивши розливати бензин  Рей видобув із кишені куртки – запальничку. Відкинувши верхню кришку, звів пальцем. У цілковитій темряві запалахкотів маленький вогник. Позираючи на цей вогонь, немов шукаючи у ньому відповідь, Рей, перемінився на обличчі. Лють та шаленство, що буяли на його обличчі та очах, змінились на байдужість. Відпустивши запальничку, Рей розвернувся та подався до виходу.

  Торкнувшись підлоги малий вогник вмить переріс у полум’я, яке шпарко розтікалося урізнобіч. За лічені секунди вогняне, язикате полум’я охопило увесь хол. Опісля сходи, кімнати, словом, вогонь жадібно поїдав усе, до чого тільки торкався.

  Спустившись сходами та пройшовши бруківковою стежиною, Рей спинився опріч своєї автівки. Зручно обпершись на неї, став дивитися. Мовчки спостерігати, як палає канучи у забуття цей проклятий дім, поріддя самісінького зла, разом із усіма його спогадами. І саме тієї миті, коли полум’я обхопило абсолютно всі закутки, сталося щось напрочуд дивне. Щербатий місяць, що був завше білим, покрився червоню. А посеред безхмарного неба, нізвідкіля, посипалися десятки блискавиць. Щоправда не жовті, як це прийнято вважати, а зелені. Безперестанку формуючись вгорі, усі вони із неймовірним шумом та безжалістю падали на будинок. Під натиском цих нещадних ударів, цегляні підпори помешкання, не втримались та повалились. Зануривши оселю у суцільний, строкато-червоний жар. Проте на цьому чудасія не закінчилася. Майже одразу, після падіння, блискавиці припинили вдаряти, а з-під румовища, охопленого вогнем, почав витікати незбагненний блакитно-сяючий туман. Заповнивши собою увесь поближній простір, він, поволі підповзав до ніг Рея. Занімівши від подиву дивин, що коїлися навколо, Рей, просто стояв та дивився, чекаючи на те, що буде далі.  Раптом із осердя блаватного туману, виринуло чотири сліпучо-жовті сфери. Піднісшись на хвильку угору, помалу почали опускатися в його сторону. Пильно ведучи їх очима, Рей, спостерігав, як чотири сліпучі сфери, із кожним метром, наближаючись із ним втрачали свою сферичність. Спершу повставали нечіткі силуети.  Та вже з кожною секундою, стаючи ближчими до Рея, силуети набували усе чіткіших обрисів та рис. Повставши впритул до нього, Рей побачив що перед ним діти. Двоє хлопчиків та дівчаток на вигляд не більше дванадцяти, років. Вдивляючись у кожного, а надто вже у їхні обличчя він помітив щирі усмішки на їхніх лицях. А у очах так і вбачалося й читалися вдячність, щастя та утихомирення. Перейнявшись та пройнявшись цим погідним станом, що витав у повітрі, навкіл, Рей, непомітно для себе, усміхнувся й сам. Та поміж решти, була й та, що упала у Реїв погляд найбільш. Вона як і він, не відривала свого погляду, пильно вдивляючись у обличчя. Це точно була вона, осяйнуло ураз його розум, та дівчина, у його квартирі, а ще голос, який він чув так часто. Щоправда тепер, на відміну від усіх попередніх разів, вона була щасливою. Мимоволі, про себе, Рей подумав, що усмішка їй личить значно більше, аніж сльози. Після тривалих дивоглядок, дух дівчинки підлетів до самісінького Рея. Схиливши свою голову у знак своєї подяки, вона не ворушачи своїми вустами, промовила у його голові: “Дякую тобі, Рею”. А тоді, всього на один мент, обійняла. Опісля, розвернулася і попливла до решти. Узявшись спільно за руки, утворивши таким чином ланцюжок, вони, звівши голови догори, піднялися у повітря.