Без назви

   За мить у центрі воріт з’явилася чорна щілина, яка щосекунди розросталася вшир. Спливло не так багато часу, як ворота розкрилися навстіж, опісля зупинилися. Повівши світичем до переду, Рей узрів все таку ж вимощену чорним нефритом, стежину, яка звивалася до будинку. Проходячи нею, він озирався по обидві сторони, спостерігаючи за колись красивою, але тепер занедбаною алеєю. Промайнувши непомітно її для себе, він підійшов до пожовклих, мармурових сходів. Звівшись на кілька сходинок, його нутро зазнало, найбільш гнітючого жаху, паніки та збентеження. Здавалось, що усе тіло, кожнісінький нерв, воліє забратись звідси; утекти світ за очі, не озираючись назад. Від раптового нуртування, Рей, мимохіть, зробив крок назад. Не помітивши сходинки, оступився та повалився на холодну землю. Ударившись потилицею об нефритову бруківку, Рей, впустив ліхтаря. Та попри це, незважаючи на біль, що розповзався його головою, він невпинно продовжував дивитися на будинок, мов зачарований; ні сповнений жаху, у тотальному заціпенінні. Йому кортіло утекти. Та щойно він, спохватився, як у думках, постали слова дівчинки: “Врятуй нас Рей, не полишай… Не покидай нас тут”. Послугувавши як наріжний камінь, ці слова повернули Рея у звичний йому стан. Притамувавши жах, він звівся на ноги. Піднявши висвіт, що лежав побіля ніг у траві, Рей посунув до дверей.

Тут усе закінчиться, тут усе закінчиться – переконував він себе, допоки підіймався сходами.

І хоча Рей, не був схильний до афірмацій, все таки ця неабияк допомогла йому; нагнавши на нього певне заспокоєння.

Минувши сходи, опинився перед дверима. Натиснувши на дверну ручку, та доклавши певних зусиль,  двері, все ж,  із сухим скрипом, відчинилися; а з середини донісся, багаторічний подих будинку. Переступивши поріг, Рей опинився у цілковитій темряві. І якби не ліхтар, цей маленький промінь світла, у його правій руці, що осявав речі навкіл, мов маяк, він нізащо не зробив би й двох кроків, не вдарившись при цьому об якийсь предмет. Минувши передпокій, Рей натрапив до велетенської кімнати. Освітивши світлинцем все навкруги, він не міг повірити власним очам. Усе, абсолютно все, було такий як і багато років тому, коли  він перебував у цьому помешканні. Здавалося що час зупинився тут одного сивого дня і стих пір більше ніколи не зрушував із місця.

     Вгорі, зі стелі, на товстих ланцюгах все так само. Звисали дві грандіозні, кришталеві люстри, щоправда ущерть покриті павутинням. Бокові стіни, усе ще були розмальовані незвичайними візерунками, що своїм виглядом скидалися на квіти. Пройшовши старою, чорно-білою плиткою, немов шаховим полем, уперед, Рей спинився по центру. У дальньому кутку, попри самісіньку стіну у ряд, стояли дитячі, двоповерхові ліжка. Підійшовши до них впритиск, Рей провів рукою по бильцях. Все залишилось незмінним. Його огорнули спомини, які він залюбки волів би забути і ніколи більше не порушувати у пам’яті. Рей пригадав усі ті місяці, прожиті тут у дитинстві. Щоправда, він рідко спав разом із усіма в цій кімнаті. Дуже часто, по правді кажучи, завжди, він спав відокремлено від інших у старій холодній та вогкій комірчині, під дахом. А все тому, що старій, маразматичній доглядальниці а за сумісництвом й власниці, здалося, що він, звичайна сирітка, яка залишилась без батьків, є породженням зла. Просто так, без жодних аргументів, чи будь-чого іншого, він – породження зла. А тому, на її думку, він повинен нести спокуту за свій гріх – народження. Перейнявшись спогадами, що повставали наяву, Рей не втерпів. Полишивши дану кімнату, він піднявся пересохлими, трухлявими сходами, які ядучо рипіли щойно він ступав ногою на них, до горішнього поверху. Там, дійшовши до крайньої стіни холу, зупинився. Підсвітивши собі перед себе, угледів чорні, полинялі від фарби, двері. Покрутивши круглу, мов м’ячик, ручку, Рей, відчинив дверці. Перед його взором повстали вузькі, покручені сходи, що тягнулися догори, де власне й зникали. Піднявшись запилюженими сходинками, Рей, наштовхнувся на комірчину. Відсунувши старий, поіржавілий засув, він увійшов. Всередині, все залишилось таким, що й того дня, коли він вирішив полишити це прокляте місце. Старе, рипуче ліжко без матрацу і подушки. Заґратоване, укрите сіткою, наче вольєр найнебезпечнішої тварини, маленьке віконце, а у верху, мов велике чорну око – дірка. Саме через неї, у вітряну, дощову погоду, сюди завсіди, затікала вода, наповнюючи комірчину вогкістю. Проте, тоді, це було не найгірше для нього. Адже у тій комірчині, здавна, іще до його переселення сюди, мешкали кажани. Ці крилаті істоти із трикутними вухами, характерним пискотом та гострими маленькими зубами, які так і ладні упитися у твою плоть, до смерті лякали малого Рея.

     Підсвітивши на отвір, крізь який до його слуху долинав шелест вітру, він пригадав день своєї втечі. Надворі тоді вирувала негода. Небо осяювали спалахи блискавиці, а вітер ганяв дощові краплини по небесному просторі. Підсунувши ліжко до отвору, малий Рей розпочав стрибати, витягуючи рученята угору. Намагаючись у такий спосіб вхопитися за виступ, що наче зуб, стирчав у отворі. Після деякого часу та незліченної кількості повторень, Рей почав відчувати втому. Він гадав що йому не вдасться. Але останній стрибок, який він зробив перш ніж перепочити, виявився вдалим. І він ухопившись за виступ, повис у повітрі. Впершись ногами об стіну, Рей розпочав було дертися угору. Коли це раптом, крізь дірку угорі, досередини залетів гігантський, страхітливий кажан. Від нежданності та страху, Рей, мимохідь розімкнув свої руки та повалився на пружинне ліжко.

     Згорнувшись у клубок та затуливши руками голову, заплющив очі. Він хотів, палко бажав, щоб кажан зникнув і дав йому пройти. Та монотонний пискіт, свідчив про те, що кажан навіть і близько не збирався покидати це місце. Зненацька, його страх дійшов до крайньої точки. На один мент, Рей не відчував анічогісінько. А тоді, враз, у ньому завирувала лють, ненависть до цього всього; до помешкання, наглядальниці, кажана і свій теперішній стан. Кажан запищав знову. Проте, цього разу, цей звук не налякав Рея. Ні, цього разу, він послугував для нього як команда вперед. Розплющивши очі, Рей звівся на ноги. Його погляд прикипів до кутка, де засів, цей осередок зла, що відмежовував його від свободи. Зненавидівши його ще більше, малий Рей, знявши зі своєї ноги кросівок, як слід націлився і пожбурив його у кажана. Кросівок влучив точнісінько у ціль. Від неочікуваного удару, кажан, гучно запищавши, повалився додолу, бездумно тріпочучи своїми крильми. Саме цієї миті Рей, користуючись нагодою, спробував знову. На його щастя, друга спроба, як і попередня, була уквітчана успіхом. Видершись через, отвір, став у повен зріст. З неба сочився дощ. Задерши голову догори, Рей всотував кожнісіньку краплину, яка торкалася його тіла. Його переповнювала радість, радість свободи. Оновившись під цим травневим дощем, Рей став дивитися вдаль. Ніч помалу відступала, а на її зміну приходила сіра барва. Навколо, з-під мороку, нічного покривала, проступали дерева, формуючи у такий спосіб для його зору, ліс. Запримітивши на відстані п’яти кроків від себе ринву, Рей, бажаючи безпечно спуститися, подався до неї. Не ступивши й двох кроків, його нога, від надмірної вологи й ковзкості покрівлі, послизнулася. Не вдержавши рівноваги, він стрімголов полетів донизу. На щастя, на місці його падіння ріс кущ. Відбувшись кількома порізами та вивихнутим плечем, Рей звівся на ноги. Увесь у багнюці та крові, що сочилася із його брови, тримаючись за плече, він подався якомога далі від цього помешкання.