Без назви

Одягнувшись нашвидкуруч, Рей полишив свою оселю. Замкнувши за собою двері та опинившись посеред коридору, роззирнувся.  По обидві сторони не було нікого, усі спали. Лише робот-прибиральник порався навколо картини у дальньому кутку холу. Повернувши праворуч, у протилежному до робота напрямі, Рей подався в сторону ліфту. Йдучи неквапним, та все ж упевненим кроком, він швидко проминав старомодні світильники що розмістились біля кожних дверей. Цей будинок не був схожим на більшість, що зводились у цьому місті. Адже на відміну від решти, які робилися по одному і тому ж лекалу, він, мав власну історію та автентичність. Зведений у минулому сторіччі, він яскраво передавав дух своєї епохи, яким був пропитаний кожний елемент та закуток цього інтер’єру. Ці сизі, вицвілі від часу шпалери, цей довжелезний килим, яким була устелена підлога, ці картини на стінах, загалом усе це давало відчуття наче те минуле насправді нікуди не дівалось, а продовжувало існувати й надалі.

Діставшись ліфту, Рей, натиснув кнопку виклику та став чекати. Чорна стрілка у тьмяному світлі півколового циферблату заворушилась і поволі посунула до цифри його поверху. Тільки-но вона опиналась на ній, пролунав м’який звук, своєрідного дзвону, притаманного усім ліфтам минулої епохи; і у чорному отворі в стіні повстала крихітна кімната. Освітлена салатовими мерехтючими смужками світлодіодів, що ліниво розкинулися по верхніх та нижніх кутках цього закамарку. Відсунувши ґрати, Рей увійшов досередини. Розвернувшись обличчя до коридору, засунув за собою чорні, ґратовані ворітця та натиснув на старомодну, потерту від часу кнопку з позначкою – 1. Лебідка угорі зарипіла і ліфт, видавши характерне гарчання, зрушив з місця. Рухаючись донизу, поверхи минали напрочуд швидко, зблискуючи іскорками світла вздовж цього вертикального тунелю. Щойно ліфт зупинився. Рей, відсунувши ґрати полишив дану крихітну кімнатку. Промайнувши повз сплячого охоронця, вийшов назовні. На вулиці було прохолодно. В знаки давався близький прихід зими. Звівши комір своєї куртки, щоб уберегти в такий спосіб шию, від холоду, Рей спустився східцями та посунув хідником у напрямі свого авта. Простуючи вперед, вздовж протяглої, вкритої мороком вулиці, Рей ледь бачив куди ступає. Старі ліхтарі, що височіли вздовж хідника, давно уже згасли, забувши як це світити. І тільки реклама, як єдине джерело світла додавало бодай якоїсь барви у цей поринутий у ніч, світ навколо.

Діставшись машини, Рей, вийнявши руку із кишені, приклав її до місця, де по ідеї мала б бути дверна ручка. Почувся короткочасний звук, схожий на той, що видає вантажівка, здаючи назад. Опісля, на склі, засвітилося кружальце жовтого кольору.

–Будь ласка, ідентифікуйте себе – проказав жіночий, синтезований голос.

–Рей Мітчел

Жовте коло перемінилося у забарвленні ставши зеленим, а голос відповів:

–Вітаю Рей Мітчел, введіть пароль

Одразу після цього, зелене кружальце зчезло, а на його місці повстала цифрова клавіатура. Увівши п’ятицифровий код, двері автівки автоматично відчинилися. Залізши до середини, двері все так само автоматично зачинилися. Розмістившись у салоні, за кермом, Рей натиснув кнопку Старт. Двигун сонливо забуркотів, а фари зблиснули холодним, білим барвом. Легко натиснувши ногою на педаль, авто зрушило з місця.

         Промайнувши декілька абсолютно ідентичних його периферійних вулиць, він вигулькнув на центральну автомагістраль; цю головну артерію міста. На відміну від заспалих, крайніх доріг, тут вирував рух та життя. Усі кудись квапились, метушились. Так буцімто, намагалися наздогнати згаяне, випередити подальше. Рухаючись дорогою, Рей, не помітив, як швидко він полишив місто, яке тепер бовваніло густою, рожевою плямою позаду. Проїхавши іще певну відстань, звернув праворуч. Полишивши автомагістраль, його авто опинилось на вузькій, непримітній дорозі.

Не проїхавши й ста метрів, Рей одразу ж відчув цю різницю між містом, що ніколи не спить та світом, що розмістився за його високими, неприступними мурами. Світом, який здавалось, ніколи не виходив із свого літургічного сну.  Покинувши, незадовго після з’їзду, і цю дорогу,  Рей, опинився на бездоріжжі, що вело крізь густий, дрімучий бір. В’їхавши у глибоку темнотінь лісу, фари автоматично додали яскравості, а рух автівки, значно вповільнився. Проїжджаючи лісом, Рей, прикипівши поглядом, до світу, що розлігся поза межами вікон, пильно вдивлявся навкіл. Крізь оспалі стовбури предковічних дерев, що розкинулися по обидва боки, він, здавалось, шукав щось невимовне, утаємничене та темне. Таке, що відкривається лише обраним.

         Невимовний страх, що завжди до цього, був лише у тому сні, тепер, здавалося вирвався назовні та заволодів ним наяву. Це могло свідчити тільки про одне він – поряд. Різко звернувши ліворуч, Рей подався невідомою, порослою та занедбаною дорогою у ще більшу лісову глиб. І хоча, цієї дороги не було на жодній, сучасній мапа, Рей знав. Просто інтуїтивно знав, куди вона його виведе. І він, власне, не схибив. Незадовго, опісля  раптового повороту, дерева, що росли довкола, почали, рідшати. А вже за деякий мент і взагалі залишились позаду. Рей виїхав на галяву, яка заховалася посеред сонливого бору, подалі від людського  зору. Однак була на тій галявині дещо, що змусило його гарячу, вічно текучу кров, захолонути. Цим дечим був він – будинок. Точнісінько такий, який повставав у його снах. Щоправда, тепер, у блідому сяйві щербатого місяця, він видавався значно лякаючо-настороженіше. Зупинившись біля самісінького входу, старої, поіржавілої від часу, брами, Рей якусь мить, вагався. Проте майже одразу, те вагання було притлумлене та розчавлене у своєму зародку. Потягнувшись до ладника, Рей засунув у нього руку і видобув із нього ліхтар. Перевіривши його справність, натиснув на кнопку опріч керма. Двигун, що ледь, тихо, буркотів, стих. Фари, як і власне сама підсвітка у салоні, поволі, немов окраєць свічки, почали тьмяніти, допоки остаточно не згасли. Ступивши на промерзлу, порослу муравою п’ядь землі, Рей роззирнувся навкіл. Усе перебувало у мовчазному сні. Він опинився сам на сам із зловіщим будинком, що стояв попереду. Заплющивши очі, Рей, вдихнув на повні груди, нічне повітря. Його смак на противагу тому що був у місті був зовсім іншим. Адже тут, це повітря, повітря хотілося вдихати, всотувати кожною клітиною. Ще і ще, допоки не вдихнеш його усе. Розплющивши, опісля декількох глибоких вдихів та видихів, очі, Рей, увімкнувши ліхтар, підійшов упритул до брами. Освітивши її променем світла, він помітив густий, темно-зеленавий плющ, що оповив собою цілісінькі ворота. Так-сяк розчистивши його руками, він на натрапив на все того ж спрута. Простягнувши пальці до ока, натиснув на нього. Почувся рипучо-скригучий звук шестірень. Ворота заворушилися. Все відбувалося точнісінько як у його сні.