Без назви

Рей прокинувся цілковито вкритий холодним потом. Придивившись на годинник, що стояв опріч на тумбі, побачив чітко вимальовані синім кольором 02:30 – середина ночі.  Звівшись та сівши на краю ліжка, потер свої очі. Знову цей сон. Уже впродовж місяця, одне й теж. Але чому він сниться не полишаючи його? Можливо він божеволіє? Адже з кожним разом він помічає наче втрачає якусь мізерну, непомітну, а все ж напрочуд важливу, часточку себе. Підвівшись на ноги, Рей підійшов до панорамного вікна. Надворі було тихо. Місто спало. Обіпершись долонею на вікно, Рей провів по вологому обличчі, рукою та зітхнув. У його зітханні відчувалася  втома а ще неспокій та не розуміння, що ж від нього потребується. Відштовхнувшись від вікна, Рей надумав повернутися у ліжко, де планував пролежати до настання світанку. Коли, у сяйві неонової реклами, що мерехтіла на стіні будівлі через дорогу, він запримітив нечіткий силует, як йому здалося, дівчинки. Тієї ж самої миті у його голові, почулося: “Звільни нас… Звільни нас… Рей”. Відсахнувшись інстинктивно від вікна, Рей, не втримавши рівноваги повалився на підлогу.

–  Що… що це щойно було? – промовив Рей, до себе у голос.

Витерши з очей піт, Рей, повернувши голову та надолуживши свій зір, поглянув на рекламу, знову. Щоправда, цього разу, як би прискіпливо він не вдивлявся, жодного силуету уже не було. Невже привиділося?

–Мабуть я й справді божеволію – проказав із полегшенням він, а на його обличчі проступила зловісна усмішка.

Йому завжди було легше сприйняти щось конкретне, незалежно від того було воно позитивним чи ні. Власне й тепер, сама думка, про конкретне розуміння того що він божеволіє, неабияк його тішила. адже вона позбавляла його, так званого підвішеного стану, із яким він жив упродовж цього місяця.

Та саме цієї миті, коли його розум списав ці речі на галюцинаційні прояви його божевілля, явно спричиненими гострим недосипанням, перед ним, у лілово-волошкових барвах, повстала постать дівчинки. На коротку часточку секунди, від неочікуваності, Рей заплющив очі. Та вже наступної миті, вгамувавши шал серця, все ж наважився розплющити їх та поглянути на неї пильніш.

На вигляд їй було не більше дванадцяти-тринадцяти років. Зодягнена у темний сарафан, вона нагадувала звичайнісіньку школярку минулого століття. Однак незважаючи на її дитячий вік, її очі видавались геть зовсім дорослими. Зірко зазирнувши у них, Рея одраз огорнула дивна пустка, яка стискала із середини, розповзалась тілом. В її очах читався біль, страх, зневіра та відчай. Такі нестерпні й водночас добре знайомі йому стани. Не вдержавши цієї все наростаючої пустки, що чавив неподоланною силою, Рей, відірвавши свій погляд, схилив голову, вкотре. Спливло трохи часу, перш ніж він зумів спам’ятатися та повернутись до свого попереднього стану. Піднявши голову, Рей побачив що вона усе ще так само стоїть непорушно перед ним, та дивиться наче на нього й водночас не на нього. Роззявивши рота, він збирався щось сказати. Проте, щоразу, тільки-но Рей, надолужував свої голосові зв’язки, у горлі немов формувався клубок, який унеможливлював будь-яке висловлювання, трансформуючи його у банально-примітивно мугикання. Проте, попри власну наполегливість, через декількох спроб, Рею, попри тяжкість вдалось висловитись.

–Чого… чого ти хочеш від мене? – прозвучало у благально-стражденному тоні із його вуст.

У відповідь, голова шалено заболіла, а в думках повторилася все та ж фраза: “Звільни нас, Рей, звільни”. Щойно дані слова прозвучали, голос поволі почав розвіюватись на просторах його свідомості. Разом із ним зникла всепроникаюча пустка. Відійшовши від секундного болю, що досі відголосками гомонів у його скронях, Рей урешті, спромігся підвестися. Ставши на ноги та оглянувши свою кімнати, побачив що в помешканні окрім нього не було нікого. Вона зчезла.

Поглянувши на сяйво реклами, ще раз, він твердо, наполегливо вирішив – поїхати до того дитбудинку, аби покласти врешті-решт край усьому цьому божевіллю в якому він проживає щодня, упродовж місяця.