Без назви

Навіяно Лавкрафтом та власним сновиддям

Сон

Все у мідно-іржавих тонах. Вузенька вуличка, а тоді – вона, висока із химерними візерунками дивних істот, що пороз’являли свої роти, немов у страху чи великому пориві люті, чорна брама. По середні якої, неначе владика, на троні, розмістилася істота. Істота, не відома людству. Та все ж, віддалено схожа на восьминога. Чи був це старий, вимерлий вид, чи покруч, або ж майбутній, що ще не з’явився у світі матеріяльнім, але вже існував у світі того майстра, що породив його? Чи бачив він його насправді, чи все що він, сотворив було, плодом його хворої уяви. Уяви, що як відома, не має жодних меж. Відповіді на ці питання що розпинали його думки, він не мав. Та зараз, стоячи перед цією брамою, його це аніскілечки не хвилювало. Натомість, його тривожило інше. Чи припускав той майстер, що такий незвичний для сприйняття витвір мистецтва, слугуватиме, як демаркаційна лінія, що розмежовуватиме світ звичний, у якому усі ми сновигаємо, від світу, що заховався за цією чорною, такою холодною на доторк брамою. 

         Рей стояв посеред цієї місцини, цього загадкового світу, перед самісінькими ворітьми. Пильно розглядаючи кожнісіньку істоту, що була філігранно викована майстром. Та найбільш його увагу притягувала центральна постать. Фігура цього виняткового спрута, мала якийсь, неописовий, вплив на нього. Із розкинутими, вздовж усієї брами, тентаклями, він наче огортав її, увесь її світ. Показуючи у такий спосіб, свою владу, своє володіння. Та окрім щупалець, у цієї істоти були й руки. У яких вона тримала регалії, що належить тримати виключно монарху. Проте найбільше із поміж цього всього Рея вразило трикутне око, яке розмістилося по середині голови владаря.

         Мимоволі, сам того не мислячи, його рука потягнулася до ока. Торкнувшись на короткий відтинок часу краєм пальців, зачув дивні, невербалізовані відчуття. Саме тієї ж миті, трикутник запав усередину, а брама із нестерпним скреготом зрушила з місця. Відкрившись лише наполовину, спинилась. Зазирнувши перед себе через розріз, Рей не побачив нічого. Усе було вкрите мідною пеленою. Зробивши непевний крок,  він опинився за ворітьми. Опинившись у самісінькому осерді туману й не відаючи куди йому йти далі, спинився. Він подумував а чи не повернутися йому назад, за браму. Та тільки-но він надумав це зробити. Мла, що огортала все навкіл, немов відчувши його намір, розпочала рідніти. Спершу Рей узрів нечіткий силует, а вже за хвильку, на віддалі, перед ним, бовванів, цегляний, із шпилястим дахом, двоповерховий будинок.

         А тоді, раптово, зі сторони, будинку, у всьому тому мідно-іржавому світі, до його слух, долинуло пронизливо-благальне, дитяче: “Врятуй, врятуй нас…. Звільни…”. Від цих слів Рея неначе пронизало струмом. Не гаючи й секунди він вирішив діяти. Та щойно він зробив крок у напрямі до будинку, як з-під землі, обабіч стежини, що вела до будинку, повстали два бетонних дерева. На дещицю секунди, йому стало страшно. Проте, тільки-но із будівлі до слуху долинув дитячий вереск знову, важіль спину втратив будь-яку силу та щез.

Не зволікаючи ані на мить, Рей кинувся до будинку. Рівно із тим, як він рухався, по обидві сторони із-під землі повставали бетонні дерева. Які тієж миті зросталися поміж собою воєдино; формуючи у  такий спосіб височезні, неподоланні стіни. Та він не зважав, йому було байдуже. Адже його увага як і очі були прикуті лише до будинку, що з кожним його кроком зростав у розмірах.

Діставшись до будівлі, Рей зупинився. Поглянувши на помешкання зблизька, він на мить заціпенів, а його нутро, стиснулося до розміру тенісного м’ячика. Ним заволодів страх. Через стільки років, це був непомильно він – сиротинець.

Сиротинець, що наче та чорнильна пляма на білому папері заплямував його душу, залишивши шрам. Але чому саме він і тепер?...  його роздуми різко перервав черговий вереск, що донісся крізь  товщу рудих, дверей. Здійнявшись одним поштовхом сходами, Рей простягнув свою долоню до дверної ручки. Двері зарипіли і у суцільній дверній рамі, проступила темна шпарина. Рей волів увійти. Та не встиг він зробити й кроку, як раптом, із темного розрізу у дверях, подув сильний вітер. Зваливши його зі сходів, він наче грізний, безкомпромісний охоронець, потягнув його геть. Рей намагався пручатися і спробувати підвестися, але натиск, з боку вітровію був надто сильним. Тож єдине, що йому залишалося робити, так це спостерігати. Як буревій волоче його стежиною, щосекунди віддаляючи  від дверей та тим що ховалося за ними. Доволочивши Рея до воріт, вітер пожбурив його за її межі та стих. У свою чергу,  брама, поволі, почала зсуватися до купи. Й останнє, що встиг Рей угледіти, чи то пак, почути, перш ніж ворота намертво закрилися, перед його носом, був гуркіт дверей. Тільки-но ворота зімкнулися воєдино, Рей який уже встиг оклигати від цієї всієї веремії, та підвестися на ноги, подумував, щоби натиснути на око знову. Та не встиг він простягнути бодай руку, як земля під його ногами почала м’якнути, перетворюючись у хмару. Втративши будь-яку твердь та опору, він чкурнув, стрімголов униз, де на нього, роззявивши свого рота, зачекалася чорна непросвітна тьма.