Глава 7

Ми прямуємо уздовж величезного офісу, в якому сидять безліч працівників за моніторами. Вони щось тихенько бурмочуть один-одному, швидко покидають приміщення або навпаки заходять всередину. Мені декілька разів доводиться відступати, аби випадково не зіштовхнутися.

- Коридорів тут небагато, тож іноді доводиться зазирати там і тут, - пояснює Юкі у той час як махає рукою жінці.

          - А хто всі ці люди? У чому полягає їхня робота?

          - Це Сацукеї – частина Юджі, - відповідає Юкі, уважно щось обмірковуючи. – Вони існують у кожному світі, але раджу не розпитувати про них надалі. Це, ну знаєш, доволі небезпечно, – Вона пустотливо підморгує мені та завзято крокує у наступне приміщення.

          Ми заходимо у звичайну на вигляд простору вітальню з м’яким кріслом, квітучими рослинами у горщиках та самотнім вікном.

          Коли я зголосилася стати частиною цієї організації, Юкі одразу сказала, що необхідно піти в одне місце. Невже вона мала на увазі цю прозаїчну кімнату, яка не закарбовується у пам’яті?

          - А тепер стрибаймо, - виконавши сальто, Юкі стає на стелю догори дригом поки її неслухняні хвостики тягнуться додолу. Вона притримує сукню рукою поки протягує мені вільну. – Чи ти волієш опинитися тут навіки?

          - Не дуже, - я покірно стрибаю, попередньо схопивши її тендітну руку. Наступної миті, мене щось тягне до стелі так, ніби ноги зв’язані з важким камінням, що падає униз. Я стаю, рослини та крісло тепер прикуті уперекидь згори. Голова паморочиться. Відчуваю, що ось-ось втрачу рівновагу та впаду.

          - Вперше завжди важко, - холодні пальці міцно стискають мене. – Але нічого, ти швидко до цього звикнеш.

          Не хочу я ні до чого звикати, однак хіба хочеш – мусиш.

          - Тобто ми постійно ось так ходитимемо? – я дивуюсь та обережно йду за Юкі.

          - Звісно ні, - дитячий сміх покидає її вуста. – Просто ми часто бавимося з гравітацією та інерцією, тому потрібно загартовувати свій вестибулярний апарат.

          - На що я погодилася… - бурмочу собі під ніс, утім Юкі чує моє незадоволення.

          - Тільки не кажи, що ти вже шкодуєш про це! Радше сприймай як пригоду, - вона показує на себе, високо задерши голову. – Тим паче ти не будеш сама. Я буду поруч.

          Притаманна їй гордовита усмішка та жага до пригод нагадують Лесю. Мізерна думка про колишню подругу завдає мені болю, підливаючи масла у вогонь.

          - Ось так вже краще, - щирість усмішки досягає її очей. – Ходімо.

          Юкі відчиняє двері у наступне приміщення зі сходами униз. Хоча я гадки не маю, чи це дійсно приміщення – навколо сходів панує суцільна чорнота всіяна зорями. Попри їхнє яскраве сяйво, інші джерела світла відсутні. Але я чітко бачу ніжну Юкі, яка завзято крокує сходами.

          - Якби мене запитали де я хотіла б опинитися, - каже вона. – Моя відповідь була б «в оточені зірок».

          Я не достатньо довго знаю Юкі, аби передчасно робити висновки, однак вона здається дуже світлою та дівочою. Мініатюрна постать у комбінації із сукнею нагадують ляльку, а широка усмішка лише доповнює цей невинний образ. Мене вражає її вподобання до чогось зовсім протилежного – темного та самотнього.

          - А чому? Я вважала, що ти віддаєш перевагу чомусь пломенистому.

          - Іноді потрібна темрява, аби знову побачити світло, - Юкі не зводить погляду з чорного неба. – А взагалі, мені просто подобається дивитися на зірки. Це викликає ностальгію.

          Судячи із зовнішності Юкі, вона не достатньо доросла, щоб сумувати за минулим. А можливо вона значно старша, ніж виглядає? Якби мені не кортіло дізнатися, це моветон питати вік у дівчини.

          - У тебе все на обличчі написано, - зазначає Юкі, прочитавши мої думки. – Можеш спитати, але ти ніколи не дізнаєшся скільки мені років.

          - У такому разі, навіть не питатиму.

          - Чому? – маленькі руки схрещуються поки щічки стають ще пухкішими. – Невже тобі нецікаво?

          - Аніскілечки, - я знизую плечима та проходжу повз. – Тим паче втрачається сенс, якщо ти не зізнаєшся.

          - Ти не розумієш! Якраз це і є найкращим моментом, - вона наздоганяє мене після чого зазирає у вічі. Здається, що вона почувається впевненіше коли присутній зоровий контакт. – Хоча ні, один та й вгадав.

          Я мовчу.

          - Ти навіть не спитаєш хто це?

          - А ти хіба скажеш?

          Юкі підіймає пальця догори, щоб заперечити. Вона розтуляє рота перш ніж затулити та промовити:

          - Твоя правда, не скажу.

          Западає раптова тиша. Нічого не чутно окрім мугикання моєї супутниці, у якої завершився потік слів.

          Аби нарешті завершити нестерпну безмовність, я запитую:

          - А ким ти тут працюєш? Невже сацукеї? – я жартівливо підіймаю брову догори, на що отримую серйозний погляд. У поєднанні з дитячим обличчям, це виглядає комічно та дещо дивно.