Глава 6

- Барлоу! – долоня гучно зіштовхується зі столом, що змушує мене підскочити.

Спантеличена, я зустрічаюсь зі злостивими очима, які належать моїй улюбленій вчительці – Олександрі Степанівні. Її настільки легко розгнівати, що  навіть мимовільний погляд в іншу частину класу може стати доленосним, якщо не останнім. Оскільки я старанно вчуся, уважно слухаючи лекції Олександри Степанівни та виконуючи всі домашні завдання, наразі я не можу зрозуміти яким чином мені вдалося спровокувати вчительку сьогодні. Моє серцебиття пришвидшується у той час як приглушений сміх однокласників долинає звідусіль.

- Скільки разів повторювати, що під час мого уроку не можна спати? Чи мама зрозуміліше пояснить?

Її подальше зауваження лише викликає безліч запитань. Невже я дійсно спала? Чи то пак задумалася про своє, поступово занурюючись у свій внутрішній світ?

- Я й не сплю, - швидко вдається мені зазначити. – А дуже уважно вас слухаю.

- Настільки уважно, що аж сопеш наче свиня, - чується сповнений зневаги коментар від Ітана, який розташувався позаду мене.

- Тоді який перший закон електролізу? – питає Олександра Степанівна, ігноруючи хлопчину. Як я й очікувала – багатіям все сходить з рук.

Фізика завжди була та досі є моїм улюбленим предметом. Я легко запам’ятовую формули та закони, тому що мені цікаво знати як побудований наш світ. На додачу, я обожнюю експерименти, які вкотре підтверджують значимість фізики у житті людини. Принаймні, тепер я розумію чому не можна занурювати фен у воду.

Я встаю та відповідаю, навіть уявлення не маючи, що я кажу. Голос сповнений рішучості та впевненості, але це не я. Здається ніби я спостерігаю десь за лаштунками, тому що відчуття контролю повністю відсутнє.

Здивовані однокласники починають пошепки розмовляти один з одним. Проковтнувши язика, Ітан лише пихато пирхає. Невже мої знання настільки неперевершені, що в нашого принца завершилися прокльони? 

Шепіт однолітків перетворюється на звичайні балачки, які миттєво припиняється після чергового стуку від вчителя.

Щойно всі замовкають, Олександра Степанівна продовжує опитування. На диво, мені вдається швидко відповісти на будь-яке запитання, наче мій мозок це суцільний підручник з фізики. Втім, наші голоси розмитті та приглушені. Хоча ми спілкуємось українською, я не впізнаю жодного слова.

Врешті-решт, на зазвичай похмурому обличчі вчительки мигтить ледь помітна усмішка.

- Правильно, - хвалить вона. – Якщо питань нема, то перейдімо до розв’язку задачі.

Судячи з її надмірної щедрості, сьогодні удача на моєму боці. Я мимовільно дивлюся на учнів, які зніяковіло уникають мого погляду. Можливо це змусить їхню повагу та совість прокинутися.

Наступної миті, я відчуваю сторонню руку, що м’яко доторкається до долоні. Мій погляд зустрічається з Лесею, яка зиркає на зошита. Я дивлюсь униз, аби побачити смайлика та слово «молодець» написане маленькими, проте охайними літерами.

Мене тішить, що поруч зі мною є хтось, хто завжди радітиме моїм досягненням. Неважливо чи я відповіла на уроці, чи мені вдалося досягти чогось надзвичайного.

Попри теплі почуття, в моєму серці оселився сумнів. Він наче той надокучливий черв’як у яблуку – гризе мене зсередини.

***

- Ходімо сьогодні разом додому, – Леся вмощується поруч, витягаючи з портфелю обід.

- Чого це ти раптом? – я запитально підіймаю брову. – Невже вчора було інакше?

- В мене ж було побачення з Ітаном, – карі очі зиркають на кучерявого хлопця. – Ми вже декілька тижнів зустрічаємося, як ти могла про це забути?

Я мовчки витріщаюся на мого кривдника, який занадто заклопотаний розмовою з Анею, аби звернути увагу принаймні на свою дівчину. Після своєї захопливої розповіді, він завзято сміється разом з іншими друзями, обіймаючи блондинку за плечі. Мене завжди дивувало, наскільки люди можуть бути різними в залежності від ситуації. Як хитрому, бридкому та жорстокому юнакові, спроможному шкодити оточуючим, вдається успішно перевтілитися в привітну людину?

 - О ні, як я посміла! – я драматично закриваю рота своєю долонею. – Ви ж навіть обідаєте окремо!

- Припини! – щоки Лесі набувають червоного відтінку. - Вони ще нічого не знають.

Мої брови зсуваються, адже я не очікувала, що така балакуча особистість як Ітан приховуватиме від друзів свої стосунки.

- Чекай, невже він досі не розповів їм?

- Ну, розумієш, - явно знервована подруга ніяково чухає свою потилицю. – Для мене це щось нове та дуже особисте, тож про це знаєш лише ти.

Я киваю, розуміючи почуття Лесі. Але у той самий час…

- Дякую, - шепочу я. – що довіряєш мені.

Можливо це не зовсім те, за що потрібно дякувати, однак для мене довіра Лесі є чимось особливим. Усвідомлення того, що є людина, яка завжди відверта та відкрита зі мною, яка нічого не приховує, запрошуючи мене у вир свого горя та щастя, змушує моє серце тріпотіти від радості.

Однак це не єдина причина, чому моє серце калатає.

          Подруга мовчки усміхається перш ніж зітхнути з очевидною полегшеністю.