Глава 5

Я отетеріло дивлюсь спочатку на квиток, а потім на ведучого, який ні на мить не відводить свого хижацького погляду. Оточуючі поступово розвертаються, аби подивитися на щасливчика. В їхніх очах присутня розбірлива заздрість – кожен подумки бажає опинитися на моєму місці.

          - Привітаймо переможця! – вигукує Тріст. – Ну ж бо, вийди на сцену.

          Недружні вирази обличчя несподівано змінюються на привітні усмішки. Я повільно та невпевнено прямую до ведучого під супроводом гучних оплесків, чуючи декілька свистів. Наче ляльки, люди надягли одну й ту саму маску, яку вимушені носити протягом всього фестивалю. Якими б щирими вони не здавались, їм не вдається приховати фальш.

          Тріст протягує руку, яку я неохоче беру.

          - А ось і наша чарівна щасливиця! – хлопець підіймає наші руки, пальці міцно переплітаються. – Як звуть таку прекрасну леді?

          Смарагдові очі приваблюють мене своїм теплим поглядом. Натовп насмішкувато гиготить, побачивши мої побагровілі щоки.  Ким би не був цей незнайомий красунчик, він лише виконує свою роботу та грається з глядачами, яким кортить побачити шоу.

          - Маргарита, - сором’язливо відповідаю я.

          - Чи не була б наша Маргарита такою люб’язною розповісти нам своє потаємне бажання? – Тріст повільно нахиляється до мого обличчя, у той час як слова сиплються з тонких губ.

          Я ніколи не замислювалася про те, чого б мені хотілося допоки не почула це запитання. У дитинстві, мені достатньо було вказати на велику іграшку або витріщити очі на рожеву сукню з широчезною спідницею, яка через декілька годин висіла у шафі разом з іншим речами. Батьки завжди виконували всі мої забаганки, тому я зрідка капризувала, переважно будучи чемною та слухняною дитиною. Я навіть й гадки не мала, що треба тяжко працювати, поступово будуючи свій шлях до мрії – навіть після смерті тата, моєю єдиною метою залишалося успішно скласти ЗНО та вступити в хороший університет. Однак цього хотілося б більшості, тож було б неправильно це називати моїм особистим бажанням.

          Тим паче перебуваючи в іншому світі, де слово «ЗНО» - щось іншомовне, я не маю ніяких ідей. Мабуть доведеться сказати щось банальне на кшталт кохання, хоча я без нього якось проживаю вже вісімнадцятий рік.

          - Але ж бажання не здійсниться, якщо озвучити його уголос, - зазначаю я натомість, відкинувши інший план.

          Ведучий невдоволено надуває губи, змушуючи натовп залитися реготом.

          - У такому разі, - стишує він голос, перш ніж весело вигукнути. – Всім дякую за участь! Сподіваюся, що вам пощастить наступного року.

           Обурені тим, що шоу вже добігає кінця, глядачі розходяться у той час як обговорюють один з одним своє розчарування. Я оглядаю присутніх, знову намагаючись знайти Хуана, однак натомість помічаю знайомі очі, які невпинно з’їдають мене своєю пронизливістю. Зустрівшись з моїми, синьоока швидко розвертається. Однак злісній посмішці, що розквітає на її обличчі, не вдається втекти від мого здивованого погляду.

          Що з нею не так? Невже ми знайомі?

          - Нам також час рушати, - нагадує про себе Тріст, обіймаючи мене за плечі. – Треба обговорити дещо, перш ніж робити магію.

          - То що саме вас цікавить?

          - Багато чого, - загадково відповідає юнак з лукавою усмішкою. – Наприклад, яку їжу ви полюбляєте?

          Ми зупиняємось перед задником сцени, поки я розмірковую над відповіддю. Що слід відповісти, якщо я людина проста та неперебірлива – їм усе, що потрапить на очі (якщо зголодніла)?

          З іншого боку, чому він поцікавився саме про мої смакові вподобання?

          - Невже ви збираєтеся продемонструвати мені свої кулінарні навички? – я схрещую руки та відповідаю йому тією самою усмішкою.

          - На жаль, моєю їжею можна лише труїти, а не пригощати, - його рука повільно спускається вздовж стіни. – Тому в мене є значно краща ідея.

          Тонкі пальці різко зупиняються, ніби відчувши непритаманну опуклість, яку починають крутити. Через декілька обертів, чорноволосий відчиняє двері у невідоме, але чимале приміщення. Велика люстра, яка легко може вбити кого завгодно, висить в центрі зали. Розкішно вбранні гості, вишукана їжа, фурнітура…ця зала просочена аристократією, що свідчить про славну репутацію.

          Однак мене непокоїть відсутність вікон у цьому закладі. Невже це настільки конфіденційно, що доводиться ховатися від звичайних очей?

          - Значно краще обговорити нагальні питання, насолоджуючись смачними стравами, хіба не так? Тим паче, ви, мабуть, вже зголодніли.

           Поки я розтуляю рота аби заперечити, мій живіт гучно погоджується з Трістом. Все погіршується коли ми наближаємося до столика, який вщент заставлений запашним борщем зі сметаною, що лише посилює мій голод; щільно загорнутими голубцями, що обережно викладені у рядок. На додачу, моє око тішить прикрашений бринзою та шкварками банош, наповнена маслом котлета по-київськи, купа соковитих вареників та сирників. Тут настільки багато страв, що аж очі розбігаються від такого різноманіття!

 Щойно ми сідаємо за цей неймовірний стіл, до нас підходить офіціантка. Тріст мовчки спостерігає за дівчиною у смокінгу, яка наливає вино, розставивши келихи. Пасмо короткого білявого волосся старанно приховує її праве око, що надає дівчині загадковішого вигляду. Алкогольний напій привертає до себе її погляд, який ніколи не зупиняється на нас. Щойно офіціантка елегантно йде, я беру ложку до рук та обережно перемішую сметану з борщем, наповненим яловичиною та овочами. Я куштую суп, насолоджуючись дивовижним поєднанням.