Глава 4

Вихор бурхливих емоцій переповнює мене зсередини, викликаючи безліч запитань. Що трапиться із Землею, якщо я ненароком зіпсую книгу? Невже я когось вб’ю? Раптом трапиться геноцид та всі помруть? Або гірше – а раптом Земля вибухне?

          - Зберися, Валю, – гучно нявчить кіт. – Що довше ми тут перебуваємо, то небезпечніше стає.

          - Я Ванесса.

          - Грець із ним, розгортай вже, - тварина рвучко обіймає мене за ногу, глибоко вчепившись своїми гострими пазурами.

          - Якого дідька? - я гнівно зиркаю на нього в той час як намагаюсь позбутися пухнастого тіла, яке натомість якомога щільніше вчіплюється.  

          - Ти не одна тут хочеш жити, – Хуан сичить та показує свої гострі зуби.  –Якби мене не було поруч, ти вже привіталася б зі своєю прабабцею.

          На диво, його слова наче той самий ніж, якого встромили в живу плоть – болючі. Я ціпенію, дозволяю дурним думкам захопити мене. Однак мені швидко вдається оговтатись – зараз немає часу для сварок та образ, тим паче від нахаби.

          Я розгортаю книгу…

          …аби лупати очима на пожовклі сторінки, бо мене зустрічає суцільна порожнеча. Невже Хуан помилився та це ворота до Землі? А раптом він зробив це навмисно?

          Тоді втрачається сенс мого порятунку.

- Що там?

          Я повертаю книгу обкладинкою нагору, аби показати білосніжному котові сторінки. У відповідь, його великий хвіст рухається з боку вбік.

          - Тільки не кажи, що в тебе немає жодної ідеї як звідси вибратися.

          - Взагалі-то, є один спосіб, - його голос аж занадто задумливий як для котяри. – Хоча я сподівався, що нам вдасться цього уникнути.

          Я вмощуюся зручніше на підлозі, після чого кладу голову на руку.

          - Що ти робиш?

          - Готуюся до просвітлення, о Хуан-сенсей.

          Пухнаста голова нахиляється вбік, у очах видніється щира заплутаність.

          - Не зважай, - я зневажливо махаю рукою. Здається в словниковому запасі Хуана, чи то пак бібліотеці, відсутнє слово «сарказм». – Я тебе уважно слухаю.

          - Кожна дійсність має захисний бар’єр, який різний залежно від світу. Що сильніший світ, то міцніший захист. Попри те, що Земля є доволі посереднім світом, у неї сильний бар’єр.

          - Тобто нам доведеться пошкодити його, аби потрапити туди?

          - Саме так, - ствердно киває він. - Попри це, є безліч способів як обійти бар’єр, але я знаю лише один.

          Пронизливі золоті очі змушують мене напружитись. Що він замислив?

          - Як бачиш, я мало на що здатний, перебуваючи у тілі кота, - Хуан активно чухає своє вухо. – Ніяких переваг, окрім шикарної розтяжки.

          - Що мені треба зробити?

          Тварина неквапливо переводить погляд з мого обличчя на ноги, ніби обирає між частинами тіла. Хуан швидко наближається та починає завзято дряпати, кусати мене, ніби чекав цієї митті від початку нашого знайомства. Мої руки підіймають нахабу, який додає останнього штриха лапою. Невдоволено зиркнувши на нього, я переводжу погляд на калинові ноги спричинені безупинно стікаючою кров’ю.

          - Для переміщення потрібна кров виконавця. Але не хвилюйся – не встигнеш й оком кліпнути, як твої рани загоються, - Хуан шкіриться.

          - Ти-

          - Подякуєш потім, – кіт стрибає додолу після чого граційно сідає. – А зараз намалюй-но вписаного у коло трикутник.

          Попри те, що минув мізерний проміжок часу після нашого знайомства, Хуан не викликає жодної приязні: він вигадує образливі прізвиська, не приховуючи зневаги та презирства; слухає лише тоді, коли йому необхідно. Якби він був людиною, я без сумніву вчинила б з ним так само як із Ітаном.

Однак варто зазначити, що Хуан принаймні не прикидається милим. Він не соромиться казати все, що спаде на думку, не переймаючись почуттями інших. Попри цю відвертість, Хуан також має свої секрети, які він намагається старанно від мене приховати. Навіть якщо балакучі тварини існують, то Хуан знає набагато більше звичайного кота. Якщо континіум нейтральне середовище, то чому він не перетвориться на…свою справжню подобу?

- Хуане, а як ти сюди потрапив? Ти ж раніше тут опинився, але яким чином?

          - Це довга історія, - лаконічно відповідає кіт, змінюючи тему. – Трясця твоїй матері! Ти малюєш картоплю чи коло? – гнівається Хуан.

          - Якщо такий розумний, то чому не спробуєш?

          - Тому що, - він безтурботно перекочується на спині. – Я кіт.

          Я ковтаю свої здогадки, малюючи трикутник. Ніколи не спадало на думку, наскільки важко малювати рівне коло без циркуля. Найприкріше те, що окрім книжок та фурнітури нічого корисного не знайшлося.

– Бачу ти вже завершила. Тепер клади книжку в центр.