Глава 2

           Як і очікувалось, медсестра не може нічим зарадити, тому відправляє мене на навчання. Вона так само радить бути обачнішою, але це лише частина її роботи.

          Попри свою чудову репутацію та шалені ціни, наша школа не може виділити кошти на ліки й компетентного медичного працівника. Якщо раптом комусь зле, це вже їхні проблеми – одразу відправляють додому або на урок. Батьків повідомляють про погане самопочуття учня лише тоді, коли він втрачає свідомість. Все інше – пустощі, які можна пережити. Ніхто не вмре.

          Я із розумінням ставлюся до того, що у школі не може працювати висококваліфікований лікар, але якщо це найкращий заклад столиці, то може слід хоча б якось піклуватися про фізичне та ментальне здоров’я своїх учнів?

          На жаль,  суб’єктивної точки зору звичайної учениці не достатньо для нових впроваджень, тому мої слова це лише порожні обурення.

          Я повертаюсь та йду до свого місця під супроводом зневажливих поглядів. Леся відводить погляд, ніби вона побачила щось мерзенне. А може то просто відчуття провини? Цього я вже не дізнаюсь.

          Сьогодні невимовно чудова погода за вікном: високі дерева непорушно стоять. Вони вкриті різнобарвними квіточками, які прокинулись після довготривалого сну. Відсутність хмаринок дозволяє мені вдосталь насолодитись синіми небом…

          …яке нагадує про її очі.

          Я здригаюся. Краще підготуюся до наступного уроку.

-До речі, Ітане. Що ж насправді трапилося? Невже ти дійсно розбив її ніс?

Леся ніколи не слухає моїх порад або застережень. Самовпевненості їй ніколи не бракувало, тому вона завжди діє на свій розсуд. Неважливо чи це стосується життя та смерті, чи це звичайні речі у повсякденному житті.

«Все буде гаразд. Якщо хлопці перестрибнули, то я також зможу!» - впевнено запевняла Леся, перш ніж потрапити у лікарню зі зламаними кінцівками.

«Ти переймаєшся через дрібниці. Мені не потрібна парасолька від дрібного дощу.» - відмовлялася вона, перш ніж опинитися у ліжку з температурою 39 градусів.    

          Однокласників миттєво обурює запитання Лесі. Посіпаки атакують її, перекрикуючи один-одного:

          - Хто тобі таку маячню сказав?

          - Ванесса завжди бреше, не слухай її.

          - Дурість. Ітан навіть мухи не скривдить!

          - Я власними очима бачила, нікого поряд з нею не було.

          - Так само.

          -Ти ж знаєш нашого Ітана! Він перший, хто прийде допомогти.

          Вони захищають кривдника, який залишається мовчазним. На мій подив, він не поспішає з відповіддю на відміну від обурених друзів. Можливо я помилялась, коли вважала, що хлопець позбавлений совісті? Мабуть його спантеличило неочікуване запитання від завжди покірної дівчини.

          Проте я помилялась щодо його людяності.

- Ванессо, це ти їй сказала? – тремтячим голосом мовить Ітан, ніби йому боляче від підступної зради.

Аня обурено пирхає у той час як закочує очі.

- Заради всього святого, ти дійсно гадаєш, що це міг бути хтось інший?

Вона тягне мене за вухо, її гострий ніготь впивається у шкіру. Аня солодко шепоче, обпалюючи теплим подихом:

- Я вгадала, чи не так?

Мабуть у кожного з нас бували миті, коли людина не подобається з першого погляду. Справа навіть не у тому, що вона вбрана у звичайний одяг або тхне рибою, ні. Просто ця людина має щось таке, що одразу викликає неприязнь.

Щось на кшталт негативної аури.

          Саме це трапилося зі мною, коли я вперше побачила Аню – білявку, вбрану у дорогу коротку спідницю та блузку, яка втупилась у телефон. Минуло декілька секунд, але я моє перше враження було не найкращим.

Мабуть Аня відчула пильний погляд, тому ліниво озирнулася, після чого зробила кислу мармизу.

«Яка огидна.»

Одна фраза, сенс якої ми зрозуміли одразу: нам ніколи не судилося стати друзями.

Зиркаючи в бік натовпу, я зустрічаюсь зі стурбованим обличчям Лесі, яка миттєво переводить очі на підлогу.

- Що ж твоя правда, – я вдаряю руку Ані тильною стороною долоні. – Проте як ти дізналася?

Блондинка самовдоволено пирхає.

- А сама як гадаєш? – Аня зневажливо показує на мене пальцем. – Всі у цьому класі знають головного та єдиного хейтера Ітана. Ванесса Барлоу, яка  завжди намагається звинуватити в усьому Ітана, хоча насправді лише заздрить йому. Ти вважаєш себе найкращою, однак нічим не відрізняєшся від собачого лай -

- Я не питала твоє думки, - знуджена, я спираюсь на долоню. – Яким чином ти дізналася, що це була я?

          - Годі вам! – несподівано вигукує Леся.

          Аня відкриває рота, ніби хоче додати їдкого коментаря. Проте вона швидко затуляє його, гнівно зиркнувши мені у вічі.

Тим часом Ітан досі мовчки спостерігає за суперечкою, обпершись на стіну.