Глава 1

Колоски нахиляються додолу через сильний вітер, в той час як хмаринки ліниво пливуть безкраїм синім небом.

Можливо я сплю, тому що саме зараз це найраціональніше пояснення. Однак у мене непереборне відчуття реальності: я відчуваю холод та можу доторкнутися до колосків. Хоча це зазвичай саме те, що трапляється коли ми бачимо сновидіння.

Отже це усвідомлене сновидіння? Абсурд –  щоб досягти такого апогею, потрібно довго та старанно практикуватися. Чого я не робила вже більше двох років.

Змалку я була поглинена моїм улюбленим та дуже розповсюдженим жанром серед книжок: фантастикою. Мені подобалося подорожувати книжкою разом із персонажами та відчувати себе присутньою в їхньому дивовижному світі. Але все має як і свою першу літеру, так і останню крапку. Мені було досить неприємно усвідомлювати, що все це – вигадка. Не довго думаючи, я вирішила вдатися до складного та ще досконало не вивченого людством процесу – усвідомленому сновидінню. Щоб досягти бажаного, я вела щоденник сновидінь, у якому записувала кожне сновидіння (якщо могла його пригадати). Потім я читала це та переконувала себе, що зараз опинюся в іншому світі, який буде реальним: що кожна моя дія відбуватиметься насправді.

Згодом мені набридли постійні невдачі, тому я вирішила не знущатися над собою та припинила марнувати час.

Зараз я повністю контролюю свій розум та можу робити усе, що заманеться. Однак, мене огортає підозра – не те, що я повинна відчувати при усвідомлені сну.

          Також мені лячно, бо не кожен день прокинешся у полі.

          Щоб заспокоїтись, я повільно вдихаю й, з тією самою швидкістю, видихаю, насичуючи свої легені чистим повітрям. Як тільки мій організм знову повернувся до більш-менш спокійного стану, я підіймаюсь.

          Я не впевнена, що це: свідомий сон чи дещо інше? Єдиний спосіб перевірити – завдати собі болю. Якщо це дійсно сон, то я нічого не відчую. Я сильно щипаю себе за стегна та кричу через пекучий біль. Як ви вже здогадалися, мені до мазохізму як до неба рачки.

          Отже, це не витвір моєї збудженої уяви.

          Тоді що?

          Я озираюся, шукаючи відповіді на моє запитання, проте замість неї бачу перед собою невелику постать. Неподалік від мене стоїть гарна молода дівчина, вбрана в просту білу сукню. Вона дивиться у вічі своїм крижаним поглядом, від якого виступають сироти, поки вітер ніжно грається з її волоссям. Тонкі губи викривлюються у посмішку.

          Усвідомлюючи, що може статися далі, я намагаюся втекти, однак щось мені не таланить – моє тіло ніби паралізувало. Навіть пальцем поворухнути коштує важких зусиль.

          Дівчина часу не гає: вона стрімко підбігає та щодуху вдаряє живота кулаком. Я добряче відлітаю, роблю перекид назад. Нестерпний біль розриває мене зсередини, тому я підібгаю ноги та притискаю їх якомога ближче до грудей.

          - Бідолашна, - бере мене за щоку синьоока. – Мабуть сильно болить.

          Серце калатає у грудях, а дихання пришвидшується. Ці очі неможливо забути: вони настільки байдужі, що здається, ніби за ними існує лише нескінченна чорна порожнеча. Хоча я бачу ще щось у цьому погляді. Щось, що можна впустити, але якщо уважно придивитись, то воно спливає одразу. Щось дуже сильне, що приховується за цим холодним поглядом.

          Злість.

          - Що б мені зробити? – вона більше не зазирає мені у душу, а  натомість зиркає праворуч. Її брови зсуваються ледь не зустрічаючись у спільній точці, у той час як посмішка зникає з обличчя, надаючи йому суворішого вигляду. Невже вона дійсно задумалась, чи це лише гра для неї?

          Хай там як, треба діяти шпарко, тому я відпускаю свої ноги та намагаюся штовхнути її. Але дівчина виявляється спритнішою: вона мертвою хваткою хапає мої зап’ястки та сідає на мене згори.

          - Здається я знайшла відповідь.

          Синьоока повільно нахиляється до мого обличчя. Відстань між нами настільки мала, що я відчуваю її гарячий подих на своїх почервонілих щоках.

          - Я позбавлю тебе всіх твоїх страждань.

          Холодні руки огортають мою шию, стискаючи її. Я роблю жадібні ковтки повітря та хапаю дівчину за руки, намагаючись не втрачати надії. Однак її губи викривлюються у кровожерливу посмішку, яка свідчить про насолоду від скоєного.

          - Тобі дуже личить безпорадність, - задоволено промовляє вона. – Мабуть це єдине, що мені в тобі дійсно подобається.

          Перед моїми очима все розпливається, позбавляючи мене змоги чітко бачити. Я втрачаю свідомість.

          Наступної миті, я спітніла прокидаюсь у своєму ліжку та усвідомлюю, що це був лише сон…

          …який переслідує мене вже третій тиждень.

          Щодня мене намагається вбити дівчина, яку я не пам’ятаю взагалі: ні рис обличчя, ні статури, нічого. Нічого, окрім синіх безодніх очей, які просвердлюють мене своєю нескінченною злістю, порожнечею. Якби було можливо вбивати поглядом, гадаю я б зараз не сиділа в комфортному ліжку, одягнена у просякнуту потом піжаму. Хоча метод вбивства змінюється щодня: минулого тижня мене отруїли смертельним напоєм, що на смак нагадував жахливу суміш апельсинового соку та кефіру; декілька днів тому я згоріла, прив’язана до стовпа; вчора мене застрелили, тож я навіть не встигла поворухнутись, як вже лежала у власній калюжі крові. Я не в змозі пригадати кожне вбивство, тому запам’ятовуються лише найяскравіші. Однак у моїй пам’яті чітко закарбувався той факт, що кожен сон завершується моєю смертю.