Єдина підтримка

Зранку  зібралася до Джейкоба, всю дорогу я озиралася, мене не покидали почуття тривоги. Вчорашній вечір давав про себе знати. Коли я нарешті прийшла до Джейкоба, як камінь з душі спав. Я нарешті відчула себе в безпеці.
Він як завжди спочатку покликав мене в вітальню, я зайшла і помітила на собі його занепокоєний погляд. Джейкоб вийшов з кімнати і в цю ж мить повернувся з аптечкою.
Ахх точно, я геть забула про мою шию. Там мабуть залишився синяк, але як мило він турбується.
— Хто?..
— Що? Ааа, ти про це?
Я показала на шию. Чоловік кивнув.
— Да так, хотіли ограбити, не знаю на щастя чи нажаль, нема що красти.
Я хотіла якось розрядити обстановку, але лице чоловіка було таким серйозним, розлюченим, що стало якось незручно.
— Ніхто не подбає про тебе, якщо ти сама так беспечно будеш ставитися до свого тіла.
Стало так прикро, адже нажаль він правий.  Чоловік взяв вологу марлю та почав протирати мені шию.
—  Я сама можу.
— Сиди, я подбаю про те, щоб все зажило, як найкраще.
Я відчула тиск ніби він мені погрожує, хоч це і було мені на користь, але всеодно страшно. Коли чоловік закінчив ми як завжди пішли в підвал. На цей раз його лице було серйознішим.
— Давай ускладним тренування, щоб такого не повторилося.
— Давай!
Через 20 хвилин весь мій запал пропав. Тренування було схоже на безкінечні страждання. Він на практиці вчив мене захищатися, на мені ж і показував як. Не злічити, скільки я падала, ловила удари від нього. Під кінець все тіло так боліло, що я не могла встати.